Розділ 20. Дружба чи дещо більше?

Зупинившись біля воріт ранчо «Спайса», Скотт ніжно глянув на Стефані. Вона лагідно всміхнулася йому і, набравшись сміливості, легко торкнулася пальчиками його гладко виголеної щоки.

— Дякую, що привіз.

Скотт перехопив тендітну руку і поцілував долоню, прикриваючи свої блакитні очі.

Стефані затремтіла від незрозумілого почуття всередині. Їй було двадцять п'ять років, але всі тонкощі кохання пізнавала вперше і вони накривали з головою.

— Дякую Таю, що позичив авто. Почуваюся героєм казки «Принцеса і Жебрак», — криво усміхнувшись, відповів Скотт.

— Нащо ти так? — сумно спитала Стефані. — Хіба це суть? Не думаю.

Скотт продовжував ніжно стискати її руку і Стефані іншою рукою провела по його чорному волоссю, трохи подаючись уперед.

— Чи можна поцілувати тебе? — прошепотів, відчуваючи, як задихається від ніжності, що наринула. Дозвіл на поцілунок Скотт просив уперше в житті.

— Я… Я не знаю… Я… — Стефані опустила погляд на програвач, з якого долинала тиха нехитра пісня.

— Стефані, — Скотт не впізнав власного голосу, той був тремтячим, хрипким і тихим.

Вона замовкла і користуючись моментом Скотт подався вперед, невагомо торкаючись вустами її стулених вуст. Не відчувши опору, він повільно, але впевнено поглибив поцілунок, поклавши руку на її талію. Стефані вловила ритм незвичайного танцю, в якому злилися їхні вуста, і спробувала слідувати Скотту. Окрилений, він підсунувся ближче, трохи вдаряючись ребрами об кермо, але й виду не подав, що йому боляче. Осміліла Стефані зімкнула руки на його шиї.

Відірвавшись від солодких вуст, Скотт видав ледь чутний захоплений стогін:

— Ти неймовірна.

— Я тільки повторюю за тобою, — вона сховала обличчя на його плечі.

— Ти збентежена? Не треба, моя хороша. Те, що сталося, було так чудово, що я готовий кричати про це на весь світ, — прошепотів їй у волосся.

— Тільки не під вікнами мого дому. Батько надто легко спить і тримає дробовик біля ліжка вже зарядженим, — прошепотіла захихотівши.

— Я б на його місці робив так само, якби мав такий скарб, — усміхнувся Скотт, обіймаючи її.

— Мені треба йти, — неохоче промовила Стефані, потягнувшись до дверної ручки.

— Я проводжу до дверей.

— Ні, — вона замовкла, а потім додала, — ще не час.

Скотт покірно кивнув, нехотячи відпускаючи її з обіймів:

— Коли ми побачимося?

— Не знаю, — вона сумно знизала плечима.

— Я зателефоную. Завтра, ні, ще сьогодні.

Стефані з усмішкою кивнула і поспішила до будинку. Переконавшись, що вхідні двері відчинилися на її стукіт, Скотт усміхнувся й поїхав від ранчо.

Купер повернувся до своєї палати і застав Елізабет вже одягнену й готову до від'їзду. За хвилину до них увійшов Тімоті. Обмінявшись міцними потисками рук з Купером, Тімоті поцікавився як його самопочуття і залишився задоволений відповіддю. Трохи посидівши вони попрощалися з Купером і попрямували з лікарні до парковки.

Купер залишився один. Присівши на кушетку він нервово струсив зі зручних спортивних штанів невидиму складку й підвівся. Подивившись на годинник, зазначив, що була лише дев'ята вечора, прийом відвідувачів закінчувався о десятій, а відбій оголошувався о пів на одинадцяту. Усміхнувшись самому собі, Купер попрямував зі своєї палати вздовж коридором.

Тихенько прочинивши потрібні двері, Купер побачив кушетку та Бонні, котра всілася по-турецьки, а поряд з нею двох дівчат-подружок. Вони хихотіли, про щось тихо перемовляючись. Дівчатка повернулися на скрип дверей і захоплено завмерли. Куперу стало смішно й ніяково водночас. Його справді вважали якоюсь місцевою зіркою. І чому? Тому, що він трахнув репетиторку. Купер скривився й кивнув, вітаючи подружок Бонні.

Вони засміялися й відповіли на вітання.

Бонні теж всміхнулася:

— Проходь. Щось трапилося?

— Та ні. Подумав, може тобі нудно й вирішив зайти, — куточком вуст усміхнувся Купер, — але в тебе подруги і гадаю, що буду зайвим.

— Шила, — блондинка у всі очі дивилася на Купера.

— Купер, — не зміг утриматись від сміху він.

— Ронда. І ми вже йдемо, — додала шатенка, багатозначно дивлячись на Бонні.

— Залишайтеся ще трохи, — щиро попросила Бонні.

— Так, залишайтеся. Я можу зайти пізніше. Влаштувався тут недалеко, — пожартував Купер, ховаючи руки в кишенях світло-сірої спортивної куртки.

— Ні-ні! Нам таки час. Автобус до Лейк-Пленса відходить за п'ятнадцять хвилин, а нам ще треба дістатися станції, — з жалем відповіла Ронда. Підштовхнувши Шилу до дверей, вона на прощання всміхнулася Бонні. — Люба, одужуй і повертайся додому. Ми всі дуже чекаємо. Було приємно познайомитись особисто, Купере.

Дівчата зачинили двері і за ними почулися короткі смішки.

Купер усміхнувся й перевів погляд від дверей до Бонні:

— Вибач, що зіпсував тобі посиденьки з подружками. Мама з батьком вже поїхали. Мені було нудно і я вирішив до відбою відвідати тебе.

— Правильно зробив. Дівчата провідують мене щодня і вже навіть набридло слухати плітки нашого містечка, — відповіла Бонні. — Сідай.

Купер сів у тверде пластикове крісло білого кольору й оглянув невелику одномісну палату:

— У тебе тут мило.

Вона розсміялася з його жарту і Купер теж всміхнувся.

— Ну, чим займемося? Кросворд, скраббл чи у міста пограємо?

— Знущаєшся? — Купер скосив погляд до її очей.

— Ні. Чому? Можемо помалювати. Щоправда, я зі своєю рукою не дуже добре зображу краєвид за вікном, — вона знов всміхнулася.

— Там ніч, її і я зможу намалювати, — підіграв він. — А якщо без жартів, то я хотів би глянути на твої малюнки.

— Справді? — Бонні підвелася з кушетки і підійшла до свого рюкзака, що мирно спочивав на вішалці у вбудованій у стінку невеликій шафці для верхнього одягу.

Відкривши рюкзак, Бонні дістала альбом у симпатичній дівчачій палітурці і простягла Куперу. Він з непідробним інтересом гортав сторінку за сторінкою, де були зображені краєвиди Скелястих Гір, вулички Лейк-Пленса, гарні сумні дівчата з тваринами. Малюнки були неймовірно красивими та живими.