Розділ 25. На емоціях

Неподалік Ріо-Гранде зупинився непримітний пошарпаний позашляховик. Відкривши задні дверцята, Де Ла Вега взяв на сидінні скотч і поспіхом заклеїв Грейс рота та склеїв зап'ястя. Жбурнувши її на сидіння, сів за кермо і автомобіль покотив вузькою ґрунтовою дорогою.

Грейс лежала з розплющеними очима, але не бачила нічого, окрім обличчя Хуана та крові, що плямила його футболку, куртку та джинси.

— Він не помер. Господи, прошу, збережи йому життя. Молю, збережи Хуану життя. Це все, що я прошу тебе, — подумки молила вона Всевишнього.

Грейс все дивилася в стелю салону, не відчуваючи плівки скотчу, що врізався в шкіру, не відчуваючи болю на шкірі голови, де Де Ла Вега вирвав жмут її волосся. Вона нічого не відчувала більше.

Купер залишив Тая на стоянці біля автобусної станції і, стискаючи в долоні два диски у пластикових коробочках, попрямував усередину вокзалу. Озирнувшись навкруги, ніде не побачив знайомого і такого остогидлого з недавнього часу обличчя. У голові майнула думка, що Черіл його обдурила. Від злості Купер ледь не поперхнувся. Він попрямував на майданчик, звідки від'їжджали автобуси, і нарешті помітив величезну леопардову дорожню валізу.

Впевнено попрямувавши до Черіл, Купер, навіть не вітаючись, простяг їй диски.

— Жодних копій? — спитала вона.

— Жодних, — навіть не повівши бровою, збрехав Купер.

— Ну що ж! Успіхів з Бонні. Сподіваюся, їй сподобається те, чого я тебе навчила, — хлюпнула жовчю вона.

— Яка ти мерзенна, — прошипів у відповідь він.

— Але ж ти любив мене, — всміхнулася, ховаючи диски в сумочку.

— Я ніколи не любив тебе, — відрізав Купер.

Черіл взяла валізу і увійшла до салону, а за кілька хвилин автобус рушив з місця.

І тільки коли автобус зник з поля зору, Купер дозволив собі повернутися на стоянку до Тая. Неначе боявся, що до того Черіл ще може передумати і зійти з автобуса.

Присівши на переднє сидіння, Купер видихнув:

— Ну от і все.

— Вона поїхала? — Тай завів двигун і позашляховик, набираючи швидкість, покотив у бік Лейк-Пленса.

— Я щиро сподіваюся на це, — відповів Купер, дивлячись на дорогу. — Залишився тільки Рік.

— Допомогти? — криво всміхнувся Тай.

— Ні, я сам. Сам заварив цю кашу, сам і розгребу, — з подякою в голосі відповів Купер.

У Тая дзенькнув телефон і він швидко підніс його до вуха:

— Так, мамо.

Купер повернув голову до Тая, звернувши увагу на протяжну паузу, що тяглася після дзвінка, і побачив як обличчя Тая зблідло. Тай відкинув телефон і вичавив максимум на педалі газу, вдавлюючи його в підлогу.

— Тай? Тай, що таке? — Купер відчув, як серце забилося в грудях частіше від переляку, а шлунок скрутило в тугий вузол від поганого передчуття.

— Грейс у Де Ла Вега. Він її викрав та стріляв у Хуана, — сталь слів Тая закарбувалася в пам'яті Купера на все життя.

— Господи Ісусе! Як Хуан? Де Грейс? Де цей проклятий виродок? — запитання Купера залишились без відповідей.

Тай не відповів. Він гнав позашляховик до ранчо.

Стефані забилася в куток свого ліжка і, стискаючи в руках старого пошарпаного плюшевого ведмедя, розгойдувалася туди-сюди. Вона не реагувала на крики Меггі та плач Шенамі. Стефані повільно поринала в апатичний стан, в який впала одразу після вбивства сестри-близнючки. Той стан тривав два роки і за цей час добра половина лікарів ставили діагноз — недоумство, яке не піддається лікуванню. Проте всупереч невтішним прогнозам тих самих лікарів, Спайсам вдалося повернути Стефані до нормального здорового життя.

Останні роки вона жила цілком звичним життям, щоправда, залишалася надто закритою від усіх. Саме Грейс та Скотт змінили її, перетворивши на усміхнену і милу дівчинку, якою вона була сім років тому. Тепер дізнавшись про те, що все розкрилося і що вбивцею виявився ріелтор батька, який також викрав її кращу подругу, свідомість Стефані знову дала збій і вона повільно психологічно деградувала.

Коли на порозі кімнати з'явився Скотт, Стефані затремтіла, немов у лихоманці. Виставивши долоні вперед, вона прокричала:

— Хто дозволив йому прийти? Хто йому зателефонував?

— Я, — витираючи сльози, тихо відповіла Шенамі. — Ти впізнаєш його? Впізнаєш, Стеф?

Стефані стиснула долонями скроні і опустила голову, ще більше розгойдуючись на ліжку.

— Залишіть нас, — Скотт покосився на Шенамі та Меггі. — Я прошу вас, адже гірше вже не буде.

Мовчки переглянувшись, Шенамі та Меггі залишили симпатичну кімнату в рожево-зелених тонах.

— З ким Марія? — прошипіла Стефані, дивлячись на рожеву ковдру.

— Зараз вона в лікарні, — спокійно відповів Скотт, сідаючи на краєчок ліжка.

— Як же ти залишив її? Думала, ти з нею щохвилини, — хлюпнула отрутою Стефані, міцніше стискаючи іграшку.

— Я з нею тоді, коли потрібен їй, але більшу частину часу Марія проводить у лікарні, — спокійний тон Скотта починав дратувати Стефані. Вона нервово покрутила в руках ведмедя.

— То може вона одужає ще і ви будете жити довго та щасливо й ростити свого малюка. Кажуть, кохання творить чудеса, — Стефані опустила голову, приховуючи сльози, що навернулися.

— Дні Марії вичерпуються і це розуміють усі окрім тебе. До того ж моє кохання її точно не врятує, бо воно все до краплі тобі належить, — Скотт торкнувся її руки.

— Я не можу. Не можу, — Стефані заплакала. — Уявляю тебе з нею щоночі. Уявляю це так яскраво й барвисто, що ще сильніше божеволію і це не метафора. Я божеволію. Всі знають і ти, мабуть, також. Не можу не уявляти, як ти її цілуєш, як ви робите це… Забирайся звідси, Сіммонсе. Я тебе ненавиджу. Грейс ненавиджу за те, що її викрали. Ненавиджу, бо можу більше ніколи її не побачити. Як Наомі.

Стефані пірнула обличчям у подушки і гірко розплакалася.

Скотт схилився до неї й міцно обійняв:

— Візьми себе в руки. Ти вже не та маленька дівчинка, якою була в день вбивства Наомі. Ти доросла сильна дівчина і знову зламати себе не дозволиш. І я не дозволю. Ми разом і все переживемо. Повинні!