Розділ II Подорож до Магічної Фіолентії

- Вдалося! Телепортація пройшла успішно! – радісно заплескала в долоньки Вайолет після успішного переміщення назад до своєї чарівної країни.

- Ура! Я така рада!- підтримала її радісний настрій і Віолетта.

- Ласкаво просимо до Магічної Фіолентії,- промовила маленька пустунка до Віолетти з гостинністю. Все ж таки вивчення правил поведінки маленької чародійки пішли їй на користь.

- Дякую,- сказала у відповідь Віта.- А це твоя кімната?- запитала дівчинка, з цікавістю оглядаючи велику кімнату зі світло-фіолетовими стінами.

- Вгадала,- весело промовила Вайолет.

Раптом Віолетта відчула, як об її ноги хтось треться. Поглянувши вниз, дівчинка побачила істоту, дуже схожу на кота.

- О, Лео!- вигукнула Вайолет.- Ось ти де! Це мій кнізл Леопольд. Ці створіння можуть виявляти магів, чаклунів чи людей з поганою репутацією та допомагають своєму хазяїну дістатись дому, якщо той заблукає,- пояснила вона Віті.

- Кльово,- тільки й змогла вимовити Віолетта, все ще перебуваючи в стані здивованості.

А кнізл тим часом заліз на руки до Вайолет. Його мордочка так і випромінювала задоволення.

 - Що, сумував за мною?- запитала Вайолет, чухаючи Леопольда за вухом.

- А в тебе ще якісь домашні улюбленці?- тим часом з цікавістю запитала Віолетта.

- Так, є - крилаті коні. Вони живуть в стайні біля нашого дому. Я тобі їх обов’язково покажу.

Далі дівчинка нічого не встигла сказати, бо хтось наполегливо постукав у двері. Дівчатка занепокоєно глянули одна на одну.

- Ховайся поки що сюди!- швидко промовила Вайолет, підштовхуючи Віолетту до рожевої шафи у вигляді акуратної туфлі, а сама побігла відчиняти двері кімнати. На порозі стояла мама малої чародійки Аурелія.

- Доню, як успіхи? Ти вже вивчила правила поведінки маленьких чемних чародійок?- запитала матуся.

- Так, мамо, звісно,- відповіла Вайолет із самим чесним виразом обличчя, невинно кліпаючи віями.

- Добре, задоволено промовила Аурелія Геккінз, ховаючи посмішку.- Яке перше правило малої чародійки?

- «Маленькі чародійки повинні завжди казати правду, якщо це не становить загрозу їхньому життю чи мешканцям їх країни»,- процитувала книжку Вайолет, відчуваючи як палають її щоки. Вона вирішила, що більше ніколи-ніколи не брехати своїй мамі.

- Донечко, я взагалі-то прийшла сюди не за цим. Твої крилаті улюбленці вже просяться на прогулянку. Я зайшла до них в конюшню нагодувати їх, а коники стояли, переминаючись з ноги на ногу та жалібно іржучи. Вони попрохали негайно передати тобі їх бажання.

- Ой, як добре мамо, що ти розумієш мову тварин! І що б я без тебе робила?!

- А я б що без тебе робила, сонечко?- промовила лагідно Аурелія Геккінз до Вайолет, пригортаючи її до себе.

Покінчивши з обіймами, мама Вайолет вийшла з кімнати. Маленька чародійка швидко кинулась до шафи. Відчинивши дверцята, вона промовила до Віолетти:

- Може виходити! Зараз підемо кататись в конюшню до крилатих конях.

Віолетта радісно заплескала в долоні. 

- Але спочатку я зніму з тебе закляття магічного мейкапу,- сказала Вайолет.- Бо ти до сих пір біляка з довжелезним волоссям у вузькій сукні до підлоги.

Віта ствердно кивнула головою, погоджуючись, і все повторилось знову - Вайолет тричі прочитала закляття, але вже навпаки, задом наперед:

- Арбандо карамбас руміно дайко діфіно!

І ось перед Віолеттою у дзеркалі знову була вона. Дівчинка подумки тяжко зітхнула - так приємно бути справжньою казковою красунею.

Після цього дівчатка, не гаючи часу, тихенько вислизнули з кімнати, яка була розташована на другому поверсі фамільного замку. 

Швидко йдучи за Вайолет по довгому звивистому коридору, Віта із захопленням розглядала все навкруги. Стеля в замку була високо-високо вгорі. Віолетті потрібно було сильно задети голову догори, щоб її побачити. Кругом були великі білі колони, а подекуди й арки. Останні слугували входом до інших кімнат. Що ж до меблів, то всі були зроблені в старовинному стилі. Особливо вражали дивани та крісла, оббиті фіолетовим та рожевим оксамитом. Крісла та шафи були зроблені з дуба. Коротше кажучи, було на що подивитись. Та Вайолет не давала як слід цього зробити, адже швидко тягнула до виходу із замку.

Спускаючись сходами, Віолетта помітила на стіні збоку від них фамільні портрети. Її увагу привернув один з них.  На ньому був зображений гарний молодий чоловік років 35-ти. Це був вродливий брюнет із класичними рисами обличчя та темними оксамитовими очима, що наче заглядали в душу кожному, хто дивився на портрет. Зображення справило на Віту дуже позитивне враження, якби не очі, - занадто цупкі.

- А хто це?- пошепки запитала вона, вказуючи рукою на портрет.

- Це мій дядечко Роджер Стюарт Геккінз, рідний брат мого тата. Я його дуже люблю. Дядечко Роджер живе в замку, що знаходиться неподалік.

- Ясно,- прошепотіла Віолетта, і дівчатка рушили далі.