2.

- Дене, не говори дурниць! - стає на мій захист Женя. - Маша дійсно допомогла Христі. 

- Ви вже і познайомитися встигли? - ще більше хмуриться ця груда м'язів. Взагалі не розумію, як у такої гарної дівчинки може бути такий тато. Так, він гарний, мужній і дико сексуальний, але точно не мій типаж! Я блондинів люблю! Любила…  

- Давайте ми перенесемо розмови на інший час! - випалюю сердито. - Мені до роботи повертатися треба! 

- Спочатку ми поговоримо! - цей самий Ден намагається схопити мене за руку, але я прудкою ланню відстрибую трохи далі. Ага! Розбіглася я з ним говорити! Не встигну озирнутися - а він ще й поліцію викличе! 

- Давайте іншим разом! - мило йому усміхаюся, хоча більше хочеться показати середній палець. Помахавши на прощання Христі, застрибую в ліфт і їду вниз. Зараз перспектива втратити роботу лякає мене більше, ніж розбірки з цим амбалом. 

Повернувшись до роботи, дуже швидко забуваю про Дениса та Христю. Вони - лише кількахвилинний спогад у моїй голові, і з кожною новою хвилиною він все далі й далі віддаляється у моїй пам'яті. 

Коли до завершення робочого дня залишається менш ніж десять хвилин, я практично не відчуваю ніг і вже уявляю, як прийду додому, прийму душ і, увімкнувши сльозливу мелодраму, буду рюмсати та шкодувати себе, а не головних героїв. 

Мені двадцять два, і я абсолютно одна. Ні, у мене є подруга, яка завжди підтримає і допоможе, але вона не хлопець, до якого кортить пригорнутись після важкого дня і пожалітися на зухвалих клієнтів, які цілий день виносили мені мозок. 

- Машо, диви який красень! - Віка штовхає мене ліктем у бік, і мені кортить відправити її під три чорти, тому що це реально боляче, але натомість кричу, не дивлячись у бік дверей: 

- Кафе зачиняється. Будь ласка, приходьте до нас завтра за ранковою ка…вою, - на останньому слові запинаюся, тому що бачу перед собою того самого Дениса. І вигляд у нього такий, наче він зібрався мене вбивати.

- Для кави вже пізно, - сухо заявляє і спирається ліктями на стійку. Відстань між нами катастрофічно зменшується, і тішить хоча б те, що Віка поруч, а то, крім нас трьох, у кафе більше нікого немає. - А от для розмови - ні. 

- Я піду переодягнуся, - зрадниця Віка швидко зникає у підсобці, і ми з цим чоловіком залишаємося удвох на такій маленькій території. 

Та якщо він прийшов сюди, щоб мене залякати, то доведеться йому облажатися. Нізащо не покажу йому свій страх, такі, як він, взагалі за людину мене не вважають. 

- Про що ви хотіли поговорити? - питаю стримано. - Кажіть швидше, а то мені додому треба. 

- Я можу підвезти, - несподівано заявляє. Не розумію, навіщо він це каже, адже неозброєним оком видно, що робити цього точно не буде. 

- Не варто, - сухо відповідаю. 

- Твоє право, - відповідає і сідає на стілець з іншого боку стійки. - Я поговорив з Христиною. Вона підтвердила, що сама втекла з офісу. 

- Та невже? - фиркаю. - Так ви прийшли, щоб попросити вибачення? 

- Не зовсім, - заявляє, а мені хочеться закотити очі до неба. Бідна Христя, як вона з ним живе?! - Наступного разу викликай поліцію, коли бачиш дитину саму. Тоді й проблем не буде. І ще, це тобі. 

Чоловік кладе на стіл білий конверт, і мені важко уявити, що в ньому. Стою як ідіотка, кліпаю очима і не можу наважитися зазирнути у нього. 

- Що це? - киваю на “подарунок”, наче це отруйна змія. 

- Моє “дякую”, - чоловік підводиться на ноги й, не прощаючись, прямує до виходу. Розумію, що не можу ось так все закінчити, тому швидко зазираю у конверт - і подих перехоплює. У ньому кілька стодоларових купюр. 

Ну нічого собі, який щедрий у Христі татусь! 

- Почекайте! - кричу йому в спину і, залишивши робоче місце, наздоганяю. - Я не можу взяти ці гроші. Тут… багато.

- Дійсно? - здається, мені вдалося здивувати Дена. Він забирає у мене конверт і ховає у внутрішню кишеню піджака. - Ні, так ні! 

І він просто йде! Дзвонить дзвіночок на дверях - і чоловік просто зникає у вечірній темряві. 

Сказати, що я здивована - це нічого не сказати. Ніколи не зустрічала подібних людей.  Спочатку приніс гроші, а тоді забрав… 

Ні, мені не потрібне таке “дякую”! Напевно, зараз я схожа на ідіотку, тому що відмовилася від грошей, які допомогли б мені жити безбідно кілька місяців, але я не звикла до подібного. Знаю, що за все у цьому житті треба відповідати. І за легкі гроші також. 

- Красунчик пішов? - Віка виглядає з підсобки вже повністю переодягнена. 

- Пішов, - бурчу. Після зустрічі з ним у мене вся шкіра в сиротах. Дивний тип і неприємний! 

- Що він хотів? - продовжує допитуватися Віка. 

- Подякувати. Це батько дівчинки, яка сьогодні була в кафе, - відповідаю. - Віко, зачини тут все, а я переодягнуся. 

Залишаю напарницю і прямую у підсобку. Знімаю фартух і кепку та одягаю кеди,  у яких зручно і ноги не так гудуть. 

Від кафе до мого будинку десять хвилин пішки. Я навмисне шукала таке місце роботи, щоб не їздити громадським транспортом. Ненавиджу, коли натовп заштовхується в автобус і відтоптує одне одному ноги.