15.4

Ноги самі понесли її до апартаментів, виділеним її матері. Руки тряслися, а ноги буквально підкошувалися. Вона вже передбачала, що побачить, коли штовхне двері, як раптом прямо перед нею, перегороджуючи шлях виник Альдар:

— Не треба, — хрипко вимовив він. — Не ходи туди.

— Я повинна побачити.

Вона вже розуміла, що і мама, і Кевін так само були заморожені, але поки вона їх не бачила, в душі все одно жила дурна ірраціональна надія.

Альдар похитав головою, виносячи цій самій надії вирок.

— Вони там? Вони теж вкриті кригою? — зі сльозами в голосі запитала дівчина. — Так розморозь їх!

Істерично заволала вона, до болю вчепившись руками в волосся.

Це все вона винна. Намагалася врятувати сім'ю, а в підсумку згубила не тільки їх, але і все королівство. Що ж сталося?

— Я вже намагався... Вибач.

— Ні, не може бути... Спробуй ще раз! Альдаре, адже ти вже робив раніше. Будь ласка, спробуй! — сили залишали її з кожним словом.

Альдар обхопив її за плечі, притискаючи до себе.

— Мені потрібен час, щоб зрозуміти, як так вийшло. Прошу тебе, заспокойся, я все виправлю, — заспокійливо шепотів він їй на вухо, погладжуючи по спині.

Сльози градом котилися по щоках, але вона їх не помічала. Там за стінкою її маленький братик, а вона нічим не може йому допомогти. Більш того, вона сама винна в тому, що сталося... Якби вона тільки одразу розповіла Альдархіну про те, що говорив їй примарний дракон.

— Обіцяю, все буде добре. Мені потрібно трохи часу, щоб розібратися.

— Це я винна.

— Не говори дурниць, це через мою магію. Але раніше вона ніколи не поводила себе подібним чином...

— Справа не в твоїй магії. Вірніше, не тільки в ній, — Алекса схлипнула, намагаючись відновити дихання, але виходило погано. — Я бачила дракона в ритуальному залі, він попереджав, що не варто їхати з Півночі.

Останні слова потонули в приглушених риданнях. Алекса уткнулася в груди Крижаного. Другий раз за день вона плакала у нього на плечі. Не так вона собі уявляла їхнє примирення.

— Почекай... Кого ти бачила? Ти про мій замок?

— Я пішла туди після нашої сварки... Вже й не пам'ятаю, навіщо. І побачила дракона, що сидів на великому священному камені. Я поскаржилася йому на тебе, на те, що ти хочеш відіслати мене на південь... — Алекса підняла винуваті очі, хоча розуміла, що справа не тільки в ній. Якщо б не було тієї дурної сварки, то нічого б не сталося.

— Алексо, повтори точно, що він тобі сказав, — з кожним її словом Крижаний хмурнів все більше і більше.

— Сказав, що не варто їхати з Півночі, що це принесе одні біди. Здається, це, я погано пам'ятаю.

Ну ось! Вона ще й абсолютно нічого не пам'ятає, а якщо це важливо? Якщо слова флегматичного ящера могли б допомогти їй розморозити рідних? Від усвідомлення власної безпорадності і непотрібності сльози покотилися тільки швидше.

— Хто він, Альдаре? Якийсь дух? Він може нам допомогти? Ми повинні їх всіх врятувати, будь ласка!

Скільки в замку народу? Фрейлін, членів королівської сім'ї, варти, слуг, членів ради, міністрів? Чоловік двісті? Триста? І всі вони застигли між життям і смертю, тому що вона чіплялася до володаря і спокусила його прямо у виділених їй покоях.

Чомусь зараз власні дії поставали виключно в поганому світлі. А ще до тремтіння лякала думка про те, що замок може бути не єдиним місцем, яке замерзло. Якщо ціле королівство перестало існувати? Так, змовники можуть бути задоволені — захопити Вертморт зараз — раз плюнути.

Хто завадить чужоземній армії увійти і просто розбити крижані статуї всіх неугодних, а інших перенести в темниці?

— Дай мені півгодини. Побудь поки що тут, добре? Я повернуся на Північ, дещо зроблю, а потім ми знову спробуємо врятувати твоїх рідних, домовилися?

Алекса уривчасто кивнула, відступаючи від чоловіка на крок. Варто йому було зникнути, вона знову підійшла до дверей, що відокремлювала її від мами і Кевіна. Кілька хвилин повагавшись, вона все ж не наважилася увійти, щоб побачити все власними очима, і просто сповзла по стінці, даючи волю сльозам.