16.4

— Так, — відповів він, не обертаючись, а потім махнув рукою.

Біля тієї стіни, на яку він дивився, прямо з підлоги вгору раптом поповзли крижані нарости. Все вище і вище, до тих пір, поки вони, змінюючи форму і викривляючись, не стали схожі на височезний трон. Щоб сісти на нього, потрібно було подолати з десяток сходинок, вирубаних в льодовій брилі.

Виглядало це досить моторошно.

Але ще більш страшним було те, як Альдар рушив у бік цього трону.

Повільно, велично, з ідеально прямою спиною і якоюсь нелюдською грацією. Йому навіть не знадобилися сходинки. Він лише розкинув руки і тут же злетів вгору, приземляючись на холодний трон.

Сівши, Крижаний нарешті подивився на неї, і цей погляд пронизував до самих кісток, не гірше найлютішої холоднечі.

— Альдаре, що сталося? — Алекса зробила кілька кроків вперед, але під цим немиготливим поглядом швидко зупинилася.

Замість відповіді повелитель Півночі клацнув пальцями, і над його рукою з’явилося яскраве помаранчеве полум'я.

— Поки ще сам не зрозумів, — різким рухом кисті він струсив вогник, а потім скинув голову, — я найняв служницю, так що тобі більше не треба стежити за тваринами, і можеш наказувати їй, якщо щось знадобиться.

«Принаймні, він не втратив пам'ять» — з полегшенням подумала дівчина.

— Мені це було не в тягар... — проти слуг Алекса нічого не мала, але за браком інших розваг, піклуватися про Щастя їй дуже подобалося.

— Ти все ще мені повинна допомогти з вчителями, — нагадав повелитель Півночі, — так що тобі буде ніколи возитися в хліві.

Алекса була зовсім не проти допомогти, але тон, яким це було сказано... Беземоційний, скрипучий і якийсь... неживий.

— Ще твої мати і брат. Розмісти їх. Звернешся до служниці, вона допоможе з вибором кімнат і їхнтою підготовкою, — продовжив чоловік, тим часом.

— А ти? — обережно вирішила розворушити його Алекса. — Допоможеш мені?

— Я? — Крижаний запитально підняв брову, немов не розуміючи, чим він може допомогти.

Під цим нечитабельним поглядом княжна знітилася. Дійсно, вона й сама впорається, нічого смикати володаря.

— Пробач, ти, напевно, дуже втомився після всього...

— Ні. Не втомився, — Крижаний трохи нахилив голову, розглядаючи дівчину.

«Що ж з ним таке?» — вона важко проковтнула, не розуміючи, що їй сказати або зробити, щоб упевнитися, що перед нею все ще той самий Альдар, який їй дорогий.

Зустрівшись з ним поглядом, вона зробила ще кілька кроків вперед, потім ще. До тих пір, поки не опинилася біля самого підніжжя трону.

Обережно торкнулася його поверхні і тут же відсмикувала руку. Холодна, обпікаюче холодна! А адже з ним вона змінилася і стала практично несприйнятливою до холоду. Що ж буде, якщо трону торкнеться звичайна людина?

— Обережно. Для простих смертних дотик згубний.

— Раніше ти обходився і без нього.

— Раніше? Так. Обходився. Занадто багато часу забирало шкодування, потім з'явилася ти... Зараз я зрозумів, що неправильно використовую ті сили, якими володію. Адже я можу багато чого.

Алекса зіщулилася, слухаючи міркування чоловіка. З ним точно щось сталося. Зараз він здавався їй ще більш нечутливим і байдужим до всього, ніж в найпершу їхню зустріч. Розслаблене обличчя, ні усмішки, ні тіні якоїсь іншої емоції.

Але найбільше лякав сам сенс його слів.

— Як же ти хочеш використовувати їх правильно? — дивлячись на володаря знизу вгору, спитала Алекса.

— Допомогти людям, зрозуміло. Це мій обов'язок як вищої істоти.

Від сказаного буквально волоски на всьому тілі встали дибки. «Вищої істоти»? Ні, Альдар не людина і дійсно дуже могутній, але те, як він це сказав... Щось підказувало, що та допомога, яку він захоче надати, сподобається далеко не всім.

— Допомогти? — тільки й видавила вона з себе напівзапитальним тоном.

— Почну я, мабуть, з мишачої метушні, в яку намагалися вплутати тебе. Знаєш, який кращий спосіб припинити гризню двох держав?

— І який же? — розгублено відгукнулася княжна.

— Завоювати їх самому.