Мама мимоволі, або Наречена крижаного дракона

17.2

Завмерши над хмарою, Альдар зосередився, а коли знову подивився перед собою, то навпроти було вже його відображення — його копія. Такий же ящір, тільки не чорний, а ніби зітканий з полум'я і енергії, що переливався тисячами іскор.

— Навіщо ти кликав мене? — дракон перед ним не відкривав рота, але, тим не менш, його було чітко чути.

— Відновити рівновагу, порушену за моєї вини.

— Я не втручаюся у справи людей. Їхні життя мене не стосуються.

— Я можу все виправити сам. Якщо дозволиш скористатися своєю силою.

Якщо б перед Альдаром зараз був чоловік — він міг би подумати, що той знизав плечима, принаймні, зроблений рух крилами був схожим саме на це.

— Полум'я ще більш безжальне до людей, ніж лід. А ти, я бачу, колись був людиною, — Вогняний схилив голову набік, і в його очах вперше за всю розмову майнув інтерес. — Можеш спробувати.

Не витрачаючи часу на порожні сумніви, Альдар в ту ж мить кинувся до породження полум'я. Їх крила стикнулися, і в тілі Крижаного тут же заревіла чужа йому стихія.

Дзвін тисячі голосів, плач, сміх наче всіх людей разом. І його власний голос змішувався з цим гомоном, зникав у ньому.

Вогняний шторм зімкнувся навколо нього, випалюючи все те, що він раніше вважав частиною себе.

Для того, щоб врятувати Вертморт, знадобилося лише один раз махнути крилом — так просто, так природно.

Сила, непідвладна йому, заворожувала. Людина, якою він був колись, ніколи не мала подібної могутності і, можливо, навіть боялася його.

Ця людина була слабкою. Нікчемною. І тому так легко було дозволити їй згоріти в тому полум'ї. А разом з нею спалити всі шкодування, образи, гіркоти, все те, що і складало людське буття.

Опинившись знову в своєму замку, він деякий час продовжував заново осмислювати свої цілі.

Легке коливання сили позаду видало прихід Алекси. Від неї тягнуло занепокоєнням, нервовим напруженням і навіть страхом.

Хіба потрібно їй боятися? Нехай він всемогутній, але милосердний. Думки про власну могутність наштовхнули на ідею, яку він тут же втілив в життя, створюючи помахом руки величезний крижаний трон, гідний його сили.

Мабуть, саме тут він відтепер і буде зустрічати прохачів. Щоб ті на власні очі усвідомлювали свою нікчемність перед ним.

Альдар перевів погляд на застиглу в нерішучості княжну, і в цей самий момент щось небезпечне ворухнулося в його душі. На руці моментально спалахнув язик полум'я — відгомін вогняної стихії.

В цьому було щось звірине, первісне, дике, невгамовне, як саме полум'я. Чимало сил знадобилося, щоб стриматися, не злетіти з трону, щоб схопити її, стискаючи в обіймах, привласнюючи.

Майже невловимо від неї тягнуло магією холоду, не дивно, враховуючи, що вона носить під серцем його дитину. Але було й ще щось, що він не помічав у ній раніше. Зараз вона не сприймалась як людина, швидше, як... самка.

Він нагадав дівчині про вчителів, а також дозволив розмістити рідних.

Занепокоєння в її очах з кожною секундою тільки зростало, і Альдар ніяк не міг зрозуміти його причину. Адже вона хотіла, щоб він врятував Вертморт, а від контакту зі стихією вогню його сила тільки зросла. Що ж її не влаштовувало?

Не сподобався трон?

— Обережно. Для простих смертних дотик згубний.

— Раніше ти обходився і без нього.

Раніше він продовжував залишатися людиною. Раніше він не розумів власного призначення. А зараз — все стало гранично ясно. Він — вища істота, і все повинно бути слухняним його волі.

— Ти знаєш, який найкращий спосіб припинити гризню двох держав?

Вона дивилася на нього круглими від страху очима, і від цього темні бажання всередині нього лише множилися, чекаючи виходу. Її жах — ніби живильний коктейль, що надавав йому сил і завзяття.

— Завоювати їх самому.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше