Глава 3

Мене ніби підкидало на американських гірках. І тільки міцні руки, що тримали мене, давали хоч якусь опору. Тішило, що це тривало недовго.

Незабаром місце почало набувати контурів, виходячи з в’язкого туману.

Мармурові з чорними прожилками стіни.

Я послизнулась на гладкій плитці, коли мене відпустили ці двоє.

— Це що було? — я здивовано запитала в них.

Переводила погляд з однієї на іншу.

— Телепортація, — усміхнулася одна з них.

Придивившись трохи краще до них, я помітила, що в них дуже бліда шкіра. Майже як нежива. У мене так узимку бувало, коли я сонця взагалі не бачила.

— Ам… — хотіла я запитати, але так і не промовила жодного слова.

Якось ніяково було питати. Хоча чому ніяковіти, я ж в іншому світі! Навіть пощипавши себе ще раз за руку, я розуміла, що не можу прокинутися.

Ми стояли посеред величезної купальні. Яскраві кристали, хаотично розкидані по стелі та стінах, освітлювали її.

— Знімете одяг чи нам зняти? — запитали вони.

— Ем. Я сама, — відповіла їм.

Потягнулася до сукні — я на Новий рік одяглася святково. Вона зіслизнула з мене.

— Прошу сюди, — мені показали на плитку на підлозі.

Я зробила крок туди, притискаючи до себе руки й закриваючи стратегічні місця.

— А може, я сама?

— Ні, пан Драгстрейн сказав за вами приглянути й простежити, — пояснили вони.

Я хотіла запитати, коли він встиг, але не наважилася. Достеменно не пам’ятала такого.

Гаразд.

Одна зі служниць торкнулася виступу на мармурі. Зі стелі полилася вода.

— Вам нормально? — запитала вона.

Які тут ввічливі. Я простягнула руку. Теплі струмені води впали на долоні.

— Так, дякую. А хоч відвернетеся?

Служниці одразу повернулися до мене спинами.

Хух, можна було розслабитись. Я встала під струмінь. І що тут розпочалося! Мене почали одразу намилювати.

— Я сама можу, — відбивалась я від служниць.

— Не дозволяється. Гості нашого господаря не можуть таким займатися самі.

І я піддалася. Нехай роблять, що хочуть. А місце мені сподобалося. Тут і полежати можна, й помитися. Якщо торкатися стін, то звідти висовується каміння. Очманіти можна, яка конструкція. Я навіть спробувала з’ясувати, як вона працює, але сама не змогла. А служниці пояснили, що це все магічна дія. І навмисне так заговорено кімнату.

— І все ж, якщо я сюди ще потраплю, то митимуся сама, — сказала я.

— Як скаже наш господар, — пояснили служниці. — Ходімо далі.

Мене вивели з цього приміщення, загорнуту в пухнастий рушник. Потім подали халат та капці. Здавалося, що я потрапила до п’ятизіркового готелю. Навіть ще з однією зіркою, оскільки за мене тут усе робили.

Слідом мене завели в кімнату поряд. Там були сукні. Мене переодягнули в довгу червону сукню із золотистою вишивкою.

— У вас чудова фігура, — похвалили мене.

Я видихнула. Дієта не минула марно.

— Ми зараз, — синхронно сказали вони й відійшли від мене.

Я ж дивилася на себе в дзеркало. Очманіти. Це я точно? Виглядаю як дівчина зі світського балу. Розкішне плаття. Я покружляла в ньому, поділ був настільки довгим, що ковзав підлогою. Чудова ганчірка для підлоги.

А туфельки просто ідеально сіли на ногу. Я пройшлася кімнатою, поки не почула приглушені голоси, що лунали із сусідньої кімнатки.

— А вона схожа, — почула шепіт.

— Та ні. Господиня мала інший вигляд.

— Ти бачила, як він дивився на неї?

Це вони про Крістіана? Та як нормальна людина, особливо, якщо в кімнату його дочки потрапляє доросла тітка.

— Бачила. Але не нам вирішувати. Вона прийшла. Сьогодні є, а завтра вже може відлетіти назад.

— Шкода, що ми не можемо…

— Що ти! Наша мета служити господарям. Нумо краще одягнемо свої найкращі сукні.

— Це так.

Я нервово проковтнула. Точно про мене говорили. Прийшла. Неначе я планувала потрапляти в цей світ.

Але вони мене порівняли із мамою Мелани?

Я метнулася до дзеркала назад, коли голоси стихли.

Крутилася, як ніде нічого.

— Зачіска, — порадували мене.

Ех, мені було важко давати своє волосся, але я все ж таки зважилася.

— А ви можете мені розповісти про Крістіана? — запитала в них, сідаючи в крісло.

Двоє стали за мною й почали чаклувати над зачіскою.

— Він вам сам розповість, — загадково сказали вони. — Він наш господар.

Це я зрозуміла й без їхніх слів.

Але незабаром я була готова, а потім мене нарешті вивели з цієї катувальні, тобто домашнього салону краси.

За моїми розрахунками мене так крутили й крутили близько двох годин. Потім дали перепочити в кріслі до самої званої вечері.

Ну все, тепер я точно готова продавати прокляту річ.

На мене кидали погляди. Вони ковзали по мені. Та мені самій тут було дивно.

Ніколи не бувала на вечірках, де жінки в пишних бальних сукнях, а чоловіки в старомодних костюмах. Камзоли чи каптани вони називаються? Ай, не пам’ятаю.

Посеред кімнати був великий накритий стіл. Ого, скільки тут делікатесів!

У мене аж слинки потекли, а в очах ще більше защипало. Мабуть, у мене із цим місцем величезна різниця в часі. Адже в мене була глибока ніч, а тут тільки вечір.

Хоча я спала перед Новим роком.

І така туга знову накотила. Там родина, подруга. А в мене тут лише сім днів. Але чомусь у Новий рік накочувала така ностальгія, коли хотілося побути із родичами у свята.

Так, і де сам Крістіан? Мені ж треба його річ продати.

— Ти прийшла! — почувся дитячий голос. — Я ж казала, що сьогодні ввечері буде моя мама.

Я завмерла на місці, наче здобич, яку знайшов хижак. Гості розступалися, а до мене назустріч мчали Мелана та світловолосий хлопчик її років. Вона тягнула його за руку прямо до мене.

Коли вже лишалося зовсім небагато, вона відпустила його. Бідолашний хлопчик зі співчуттям подивився на дівчинку.