Глава 4

Власницею голосу виявилася пані за п’ятдесят у розкішній сукні, її прикраси ледь не засліплювали.

— Це моя гостя — Діана, — представив мене Крістіан. — Вона зупинилася в мене на якийсь час.

На мить на обличчі жінки з’явилася гримаса, а в залі, здавалося, стало ще тихіше. Це чому вони так? Давно чоловіка з жінками не бачили?

Стало ніяково. Здавалося, що в такій тиші буде чути, як муха літає залою.

Хоч і мене він поставив у незручне становище. Як продавати цю брошку?

— Не турбуйтесь. Діана лише торговець. Тож якщо ви сьогодні на щось розщедритесь, то можете сміливо звинувачувати її, — усміхнувся Крістіан, важко подивившись на мене.

У залі почувся смішок. Гості розслабились.

— Що ж, будь ласка, усі можуть йти до столу.

Мене потягнули за руку.

— Що, Мелано? — я запитала в дівчинки.

— Я піду за дитячий стіл, — поважно сказала вона. — Я за тобою прийду згодом.

— Звичайно, люба, — усміхнулася я. — Ми обов’язково побачимося.

— Так, у тебе все вийде. У моєї мами не може не вийти, — підбадьорила вона мене.

І знову зловила на собі пильний і суворий погляд Крістіана.

— А що мені тепер робити?

— Сідайте на вільне місце. Я вас представив усім, тому не думаю, що у вас виникнуть проблеми з продажем.

— Прямо за столом її можна продавати? — усміхнулася я, потираючи ручки.

Приємно, коли клієнти йдуть назустріч менеджерам та створюють поле для маневру.

— Спробуйте, — відповів Крістіан. — Все в ваших руках.

Він першим рушив за стіл. Мені ж довелося дочекатися, коли гості розсядуться.

Гаразд, після того, як пропрацював у торговому центрі у всіх на очах, намагаючись продати пакети стільникового зв’язку, уже нічого не страшно.

Я сіла поряд із тією жінкою, яка просила мене відрекомендувати. Вона охоче дозволила. Я розуміла, що це інший світ, тут свої правила та закони. Тож краще запитати.

Ох, скільки смачної їжі переді мною. Щоправда, виглядає трохи дивно. Між гостями снували спритні слуги, допомагаючи з вибором. Мені теж запропонували, і я обрала м’ясо та салат.

Яке ж усе гостре. Я трохи виделку не відкинула, коли спробувала. Таке ядерне, жах. Зате інші їли, як ніде нічого.

— Що таке? — запитала моя сусідка. — Вам щось не подобається?

— Гостреньке, — намагалася я не палахкотіти вогнем із рота.

Як вони таке їдять?

— Гостреньке? Мені здається, що ще трохи гостроти не завадило б, — пирхнула сусідка.

Я зиркнула на неї. Так, гаразд, я тут з іншого приводу.

Незабаром заграла музика. Декілька пар підійнялися з-за столу й пішли кружляти в центр зали. Стіл рідшав, слуги носилися з тацями, забираючи їжу, що залишилася.

І незабаром ми з моєю сусідкою залишилися майже самі, не рахуючи ще кількох людей, що тут і там сиділи за столом.

— До речі, я бачу, у вас стільки гарних прикрас, — відсунула від себе тарілку. — Ви їх колекціонуєте?

— Так, обожнюю будь-які модні прикраси, — продовжила вона. — Мій третій чоловік не часто мені дарує їх, але він у мене просто золотце. Так, любий?

Молодий хлопець поруч із нею мало не похлинувся. Я думала, що це її син. Ух, час би не дивуватися, що дорослі пані можуть собі дозволити молодих кавалерів.

— У мене саме для вас є чудова пропозиція, — я дістала брошку. — Ця прекрасна річ може стати вашою за символічну суму.

І тут я притихла. Я ж їхній курс валют не знаю, навіть які гроші тут у ходу. Так, гаразд, назву пальцем в небо, а далі підкоригую, якщо її не влаштує.

— П’ять квантисімів, — продовжила я, але побачила, як вона блідла на очах.

Ой, перегнула із ціною.

— Але ж ми можемо домовитися. Так, дрібничка проклята. Але ви навіть не помітите цього ефекту! Проте як ви будете сяяти на будь-якому рауті!

Здавалося, що її стілець навіть відсунувся від мене трохи далі. Та що таке. І дивилася вона так, ніби прокляття вже наклалося на неї.

— Вибачте, але ні. У мене алергія на прокляті речі, — одразу відповіла вона. — У мене перший чоловік щодня дарував їх. Ось як принесе прокляту річ, а я потім розгрібаю. У мене слуг не вистачало на всі ці прокляття. Будьте такі добрі, сховайте її.

Хм, тобто для них тут прокляття — нормальна справа? Це мене розслабило.

— Але… — почала я, але її погляд дав мені зрозуміти, що клієнт зірвався й не хотів продовжувати.

Гаразд. Тут повний зал гостей. Знайдемо іншого покупця.

Так, у моїй справі головне — не здаватися. Кількість спроб хоч і обмежена, але є всі шанси продати.

Будь-яку річ завжди можна продати. Будь то рідке каміння, тверда вода або повітря в коробочках.

Я знову оглянула зал. Так, тут багато людей. Нумо ще раз. У мене прикраса. Жінки люблять прикраси. Річ корисна. Може, тут у когось частина сукні відвалиться? Тоді можна одразу запропонувати брошку.

Так, поки я всіх оглядатиму й не діятиму, то нічого не вийде. Я зібралася із силами й рушила далі.

Підходила й до молодих, і до старших панянок, але все ніяк. Ніхто не хотів купувати цю брошку. Навіть фраза про порятунок чужого життя не мала належного ефекту. Я намагалася переконати потенційних покупниць, що прокляття може й не спрацювати, але це не допомогло. Незабаром поповзли чутки про мене, і мене вже зустрічали з усмішками та фразою, що не куплять брошку.

Але я не маю наміру здаватися. Я ж обіцяла Мелані, що буду її мамою на цей час. Та й у пащу тій тварюці не хотілося. Бр-р, аж здригнулася, коли згадала величезну шипасту пащу й ікла.

Пішла до наступних гостей.

— Ви розслабтеся, — сказав один чоловік років шістдесяти. — Пані, а нумо усамітнимось? Я тоді подумаю, купувати брошку чи ні.

— Мої очі трохи вище, — сказала я, намагаючись привернути цього чоловіка до зорового контакту зі своїми очима, а не з декольте.

— Ах, вибачте, — не звертав уваги чоловік.

— Купіть брошку? — я начепила прикрасу собі на груди.