Глава 7

— Мамусю! — пролунало біля вуха.

Я розкрила повіки. Перед очима все розпливлося. Мілана усміхалася, сидячи на моєму ліжку в кімнатці.

Учора після казки Крістіан переніс мене сюди.

— Доброго ранку, люба, — сказала я їй і піднялася.

За вікном уже було ясно.

— Котра година? — запитала я в неї.

Дівчинка прийшла без няньки.

— 7:00. Я о цій порі вже встаю, — поважно повідомила Мілана.

— Так, — усміхнулася Мілана. — У нас сьогодні цілий день. Потрібно підготуватися до свята. Ми сьогодні наряджатимемо ялинку.

— О, у вас тут теж ялинки?

— Так, а потім буде новорічне полювання.

— Крила, — вставила я. — Пам’ятаю.

— Ура, — сказала Мілана. — Я хочу, щоби ти побачила мої крила.

— Звичайно, — усміхнулася я. — До речі, ти заснула вчора.

— Це тому, що книгу тобі читала, — задоволено пояснила вона.

Я потерла рукою обличчя. Еге ж, цікаве у них читання книжок.

— Добре, нумо одягайся й ходімо до ялинки, — скомандувала Мілана.

Мені нічого не залишалося, як підкоритись.

Їхнє свято напрочуд схоже на наше. Величезне дерево вже стояло в залі, де вчора були гості. Навколо нього кружляли слуги, розвішуючи кристали, що світилися, по гілках.

— Ура! — закричала Мілана й кинулася до них.

Я завмерла. Яка ж краса!

— Доброго ранку, — почувся голос Нерії. — Ви де, пані Дракстрейн.

Вона невдоволено переводила погляд то на мене, то на Мілану.

— Доброго ранку, — я усміхнулася їй. — Як поспали?

Няня здивовано поглянула на мене.

— Добре, дякую, — сказала вона. — Мілано, чому ви втекли від мене?

— Ой, Неріє, я втекла до мами, — махнула рукою дівчинка.

— Ви боїтеся мене залишати разом із Міланою? — запитала я прямо. — Я ж їй нічого поганого не бажаю.

— Ще б ви бажали, — буркнула вона.

Мілана крутилася біля ялинки, підстрибуючи й смикаючи кульки, які висіли вище, а потім підбігла до нас.

— А де Крістіан? — запитала я в Нерії.

— Пан Дракстрейн пішов у справах, — відповіла Нерія, оглядаючи дівчинку.

Потім поправила ту браму.

Мілана важко зітхнула, на очі навернулися сльози.

— Тато пішов на роботу, — сумно сказала вона. — Але ж там і без нього зможуть.

Вона тупнула ніжкою. У мене серце стиснулося.

— Пані Дракстрейн, — м’яко сказала Нерія. — Ваш батько сьогодні повернеться раніше. Перед полюванням він має бути на зборах.

Мілана знову скривила обличчя. Ось-ось заплаче.

— Мілано, твій тато хоче провести з тобою свято, — почала я. — Він сьогодні раніше звільниться і прийде до тебе.

— Але я хочу з татом прикрасити ялинку, — вона показала на дерево.

Я тяжко видихнула. Щоправда, міг би й затриматися хоч на кілька хвилин.

— На збори не можна запізнюватися, — сказала Нерія.

— Він однаково телепортується. Ну, потім би вибачився перед керівництвом, — прошепотіла я.

Нерія мало не похлинулася. Я навіть хотіла поплескати її. Що вона так зреагувала?

Проте перед очима так і з’явився суворий погляд Крістіана. Упевнена, що він би тільки так і подивився. Певне, працював постійно, і на Мілану часу бракувало. Але ж це свято. Кожній маленькій дівчинці хочеться провести його із батьком.

А він навіть уранці не затримався заради неї.

— Так, татко такий, — картинно зітхнула Мілана.

— Зате він сказав, що ви можете пограти з Міланою, — відповіла Нерія.

Що ж у нього там за керівництво люте, що він не може провести день із дитиною?

— Тато все одно прийде пізно, — Мілана сказала, поколупавши носком підлогу.

— Увечері, — сказала я. — Може, він раніше закінчить?

— Він ніколи раніше не закінчував, — тихо сказала Мілана.

— Гаразд, пішли прикрасимо ялинку, — я взяла її за руку.

Мою долоню трохи стиснули. Бідна дитина. Вона така засмучена.

І все-таки пішла зі мною до ялинки. Я дивилася, як вона мило прикрашала нижню частину, але зовсім без ентузіазму. Я раз у раз брала іграшки й простягала Мілані. Вона смикала мішуру, розвішану на гілки.

Так стало її шкода.

— Ну що, ще прикрасимо? — запитала її.

— Ні, — вона схлипнула без жодної награності. — Тато зі мною цього дня не сидить. У мене є тільки ти. Мама.

Вона подивилася мені у вічі.

— Так, звісно, я побуду з тобою дні, що залишилися, — з якимось теплом у серці сказала я.

— Ти ж вона. Моя мама. Просто не пам’ятаєш нас, — впевнено сказала вона.

І я не знала, що їй відповісти. Я тут лише грала роль її матері, але я не вона. Я б точно не забула, що в мене такий чоловік та дочка.

— Мілано, а ти взагалі пам’ятаєш свою маму?

Дівчинка замислилася, підвівши на мене погляд. Тривожний. В очах усе ще сльози стояли.

— Так. На картинах. А так не пам’ятаю. Ти пішла, коли мені був рік. Так тато сказав, — продовжила вона.

Я не знайшла нічого кращого, ніж просто обійняти її. Дівчинка притулилася до мене.

— Ти, головне, не хвилюйся, — проковтнула клубок, що підступив до горла. — Ми з твоїм татом ще поговоримо.

— Угу, — схлипнула вона мені в живіт.

— Ем, хлопці, — я покликала слуг.

Ті на секунду відірвалися від ялинки.

— А чи не могли б ви не вішати верхівку та нижню частину? — запитала у них.

Ті дивно подивилися на мене. Їхні руки постійно сіпалися до ялинки. Хм, дивна реакція.

— Ми не можемо. Наказ був прикрасити ялинку. Маленька пані може теж вішати прикраси, — служниця поглянула на Мілану.

Пані… Згадалося, що служниці казали, що вони тут, щоби прислужувати.

— Мілано, а ти можеш наказати? — запитала у дівчинки.

— Добре, — радісно відповіла вона. — Припиніть вішати іграшки.

Слуги завмерли, як за клацанням пальців. Ого. Отже, вони Мілану слухалися так само, як і Крістіана. Просто чудово.

— Мамо, а що ти замислила? — запитала вона.