Глава 8

Я навіть не вірила, що він погодився. Слуги принесли нам іграшки. Мілана була такою задоволеною, що раз у раз кружляла поруч. Навіть розбила кілька кульок, але щастю дитини не було меж. Усе ж таки вперше з нею тато прикрашав ялинку. І не слуги, а вона.

Ми стояли поряд із чоловіком. Я підвішувала іграшку, намагаючись намотати мотузку на тонкі гілки.

— Магія утримає їх від падіння, — пояснив Крістіан.

— А, точно. Так незвично, що тут є магія, — усміхнулася я.

Потягнулася до чергової іграшки. Вони знаходилися в невеликій коробці на столі, що літав поруч.

Гарячий дотик викликав мурашки всім тілом.

— Це моя іграшка, — усміхнулася я.

Наші з Крістіаном руки доторкнулися до коробки. Чоловік одразу прибрав свою, а я отримала суворий погляд.

Та чому він такий? Сьогодні ж свято. Усе погане залишиться в минулому році. Усе оновиться та буде краще.

Я взагалі не думала, що потраплю в інший світ!

Але вирішила, що якщо так сталося, отже, так мало статися. І це лише на кілька днів. Так і уявила, як повернусь додому. Та мені б ніхто не повірив, що я була в іншому світі. На сміх би підняли.

Але поки я тут, я не дозволю поганим думкам відвідувати мою голову.

Ох, як спекотно. Особливо, коли Крістіан раз у раз дивився на мене.

Ялинка незабаром заграла фарбами. Іграшки в коробці закінчувалися.

У мене ж досі шкіра горіла в місці, де доторкнувся Крістіан.

Гей, це лише дотик. І все ж таки в мене були питання. Чому вони можуть пити гаряче?

Я накидала дощик, стаючи навшпиньки. Він так і не хотів туди закидатися й нещадно сповзав униз. Та щоб його!

Але все ж таки мені вдалося його закинути. Ось тільки я похитнулася. Прощавай, ялинка.

— Ой! — крикнула я.

Мить — і поруч зі мною опинилася тінь. Чоловічі руки підхопили мене за талію.

Міцний торс уперся мені в спину, а в поперек щось ще з не меншою інтригою.

Але так важко, коли тебе притиснули й не поспішали відпускати.

— Обережно, — прохрипів Крістіан і відпустив мене.

— Мама мало не впала в ялинку, — хихикнула Мілана.

Потім вона підхопила верхівку. Я, напевно, була червоною, як рак від цих слів. Або від чоловічих рук.

— Обережніше з нею, — я подивилася на прикрасу.

Крістіан підняв Мілану, і та спромоглася повісити зірку на верхівку.

Ось тепер усе було готове.

Ялинка святково сяяла. І тут мені так захотілося, щоби це була моя сім’я, щоби Мілана була моєю справжньою дочкою, а Крістіан — чоловіком. Мені зараз не вистачало такої простої близькості.

Але не варто було звикати. Незабаром я піду звідси.

— Пізно. Мілані час спати, — суворо сказав Крістіан, дивлячись мені в очі.

Я густо почервоніла. Наче це мене спати вкладали.

Мілана переводила погляд із мене на тата й усміхалася. Дитина щаслива, а що ще потрібно?

— О, а завтра ж подарунки! — вона заплескала в долоні. — Татку?

Вона знову поплескала віями. Крістіан одразу напружився. Так, зрозуміло. Та сама мить, коли Мілана хотіла про щось попросити.

І тато б точно виконав.

— Так, Мілано? — м’яко запитав він, трохи прикривши повіки. — Знову хочеш, щоби мама почитала казку?

— Ні, — вона скривилася. — Мама не вміє, а мені ще вчитися. Я хочу завтра прокинутися, прибігти до тебе до кімнати, а там ти з матусею.

Ми з Крістіаном переглянулись. Ні, я думала, що він привабливий чоловік і всі справи. Але ж спати з ним?

— Ну, будь ласка, — Мілана обернулася до мене. — Мамо, скажи татові, що ти хочеш із ним спати.

Це була та мить, коли мені вперше сказати було нічого.

Дитяча безпосередність — часом випробування для нервів. Я перевела погляд на Крістіана, щосили натякаючи, що я спати з ним не хочу.

Він теж своїм поглядом натякав, що теж не згоден зі мною спати.

Ось-ось.

Але наскільки самотньо Мілані, що вона просила про таке!

— Татусю, ну сам уяви. Я приходжу до тебе вранці…

— Ти завжди можеш прийти до мене вранці.

— Але з мамою це зовсім інакше, — вона тупнула ніжкою. — Хочу прокинутися та прибігти до кімнати. Стрибнути до вас на ліжко, а потім ми разом підемо за подарунками.

Я усміхнулася.

— А що? Можна влаштувати, — усе ж таки знайшлася я і кинула в бік Крістіана такий погляд, що той мало не похлинувся.

Одними губами прошепотіла, що все поясню. Нам не обов’язково спати разом, щоби прокинутися в одному ліжку.

— Мілано.

— Тату, — вставила вона беззаперечно. — Ну, будь ласка. Свято лише раз на рік.

— Добре, — вкотре здався він.

— От і чудово.

— Ходімо казку читати, — Мілана потягнула мене.

Ось вона, на відміну від свого тата, воліє ходити в домі. За це я їй вдячна.

— Мілано, ми тут із татом обговорити все повинні, — спробувала я зупинити її.

— А, так, точно. Макс казав, що батько іноді ввечері не пускав маму до нього читати казку, — задумливо сказала вона. — Ось коли в нас будуть діти, я обов’язково їм казку читатиму.

Я б ніколи не подумала, що мене у фарбу може увігнати маленька дівчинка.

— Так, нумо вже все інше вранці обговоримо, — сказала я.

— Добре, — Мілана позіхнула й потягнулася.

Поки що вирішили, що Мілану треба вкласти спати.

Я хотіла взяти її за руку, але Мілана чкурнула з місця. Ми переглянулися з Крістіаном.

Я кинулася за дівчинкою.

Маленький електродвигун швидко втекла вперед. Ось тільки не до своїх покоїв. Ми пробігли повз них.

Я намагалася її покликати, але вона лише сміялася.

Та де ж Нерія?

Мілана зупинилася біля величезних темних дверей.

— Ти куди втекла? — запитала я, подумки прощаючись із серцем.

Такі навантаження для мого організму трохи корисні. Але і загубити Мілану я не могла.

Поруч закружляв різнобарвний туман, з якого вийшов Крістіан.

Точно, можна було з ним. Хм, цікаво, як він довідався, куди бігла Мілана?