Глава 10

Мало йому було того, що діялося до цього? І взагалі він сам говорив!

— Та припини, — почувся сонний голос Крістіана.

— Що припинити? — одразу напружилася я.

— Лізти на мене.

— Я не лізла. Ви самі до мене приповзли, — прошипіла я.

І тут закліпала. Ой, соромно як. Я опинилася на його половині. Ще й ногу закинула на скелю. Тобто, на його ноги. А він до мене спиною лежав.

— Я випадково, — прошепотіла я, почувши важкий видих. — Ви, головне, не хвилюйтеся. Я повертаюсь на місце.

Але тут на моє стегно опустилася рука. Завмерла, не знаючи, що робити. Тілом промчався жар. Я густо почервоніла.

Мить — і чоловік повернувся до мене обличчям.

— Ну, скажімо, тварюка зупинилася, — примружився він.

— А? — прошепотіла я, не розуміючи, про що він.

— Ти стогнала вночі «зупинися, тварючко», — прошепотів він із легким глузуванням у голосі.

— Та я… та ви… Я ж її боюся.

— Вона невинна, — ліниво позіхнув Крістіан.

— З її ікол такого не скажеш, — пояснила я.

— Можливо, — Крістіан підвівся на лікті. — Іноді буває не невинна.

Я знову оглянула його. Гарний такий без сорочки. М’язисті плечі чітко окреслювалися в місячному світлі, яке падало крізь вікно. А прес який — лита плита. Ось тільки очі постійно намагалися глянути на те, що нижче його торса. Але там усе ховала ковдра.

У мене взагалі немає совісті, якщо я так розглядаю цього чоловіка. Хоча після вчорашнього божевілля моя совість уже давно сіла поруч із попкорном і все чекала, коли я зроблю наступний крок.

— До речі, — я одразу сіла на ліжко.

Його рука зіслизнула з мого стегна. Еге ж, краще б повернулася. Мені сподобалося.

— Так? — запитав він.

— Ви так різко подобріли.

— Це вам здається, — відповів він. — Я лише роблю те, що мені подобається.

Я кивнула. Чудова думка. Я ж його теж роздивлялася, бо мені подобався зовні цей чоловік. Характер у нього важкий.

— Ясно.

— Але зараз я хотів би поспати, — одразу вставив він. — Із твариною завтра розберемося. Потрібно ж вас із нею познайомити.

І відвернувся від мене.

— Познайомити? — я нервово проковтнула.

— Так, чому б і ні? Це — частина нашого світу. Якщо ви тут, то вам теж потрібно щось дізнатися.

— Але в мене лишилося всього п’ять днів, — сказала я.

— На полювання ви однаково підете, — Крістіан змовницьки прошепотів.

— Це так. До речі, а що за крила, про які Мілана раз у раз говорить? Ви люди, які вміють літати? Як ангели?

Чоловік знову завис. Процесор видав синій екран.

— Так, у принципі, ми можемо літати. А хто такі ангели? — запитав він.

— А, це божественне. Ой, а у вас тут релігія має бути? — вирішила випитати всі таємниці я.

І позіхнула. Перед очима все розпливалося.

— Були колись божества, але вони пішли, — продовжив Крістіан. — Може, усе ж таки виспишся? День тяжкий буде.

— Та просто цікаво так про ваш світ дізнатися, — зізналася я.

Крістіан тяжко видихнув.

— Нумо завтра. Незабаром підйом, і Мілана прибіжить, — пояснив він, накриваючись ковдрою.

Так, він має рацію. Чого я причепилася до нього? Йому ж виспатися треба також. А я тут зі своїми питаннями лізу.

Я теж лягла. Потім зрозуміла, що надто близько до нього.

— Дякую, — прошепотіла я, боячись розбудити. — Що не дали в образу з цим прокляттям.

— Будь обережна, — почувся сонний голос. — Тут їх так багато. А ти відповідаєш за Мілану.

І не посперечаєшся. Я заснула майже відразу, відсунувшись якнайдалі від Крістіана.

Ще бракувало знову на нього видертися.

Ось тільки невдовзі мені знову стало спекотно. Наче знову повернулося те прокляття. Точніше, та мить, коли його знімали. Гострий жар ковзав всім тілом, відгукуючись у кожній клітинці.

Я відчула важкість на талії.

— Гей, — простогнала я. — Ану приберіть руку.

Причому я намагалася вкласти обурення у свій голос, але вийшло дуже ліниво та сонно. Мене притримали.

Я розплющила очі й повернулася, збираючись висловити все, що думала про Крістіана.

— Доброго ранку, мамо! — пролунав голос Мілани.

Дівчинка обіймала мене за талію. Тяжка ж у неї рука. Зовсім як у татуся. Вона задоволено зазирнула мені в очі, нависнувши наді мною.

— Доброго ранку, Мілано, — сказала я й позіхнула.

— Ура, мама та тато разом, — вона радісно відповзла від мене.

Я обернулася в той бік і застала милу картину.

Крістіан сидів на ліжку, а дочка обіймала його за шию. Вони дивилися одне одному в очі, ніби спілкувалися подумки. Сімейна ідилія.

Серце тьохнуло від милоти. Усе ж таки правильно говорили, що дочка для батька має особливе значення.

— Тільки ви спали неправильно, — раптом сказала вона.

Я густо почервоніла. От тільки не треба, щоби вона нас навчала.

— Чому це? — суворо запитав Крістіан.

— Тому що ти мав обіймати маму, — пояснила Мілана йому.

«Ми вже обіймалися вчора», — подумалося мені.

На мене кинули жаркий погляд, від якого мурашки пробігли тілом.

Так-так. Пообійматися з татом.

— Ой, усе, вставайте, — Мілана потягнула Крістіана за руку. — Хочу подарунки.

Крістіан щиро усміхнувся до неї й відкинув ковдру. Я відразу відвела погляд. Ні, він не був голим. Просто в мене погляд завжди не туди косився.

Не можна ж так нахабно розглядати чоловіка. Особливо після бурхливої ​​ночі. Але лякало, що він мене хотів познайомити з тваринкою.

Б-р-р. Там же ікла величезні. І взагалі, хай краще вона гуляє за межами будинку.

Я теж піднялася, бо малеча попрямувала в мій бік. Я все ще пам’ятала, що вона дуже сильна дівчинка. Тому пішла на випередження й перша зіскочила з ліжка.

Сукня, охайно складена, лежала на кріслі. Я вже хотіла втекти до вбиральні Крістіана, але мене перехопили за руку.

— Ходімо, — Мілана подивилася на мене синіми очима.