розділ 5

Дні плинули. Марі поступово звикла до нового способу життя. Вона рано  вставала , йшла на сніданок, потім заняття, домашні завдання і нарешті Міккі. Перші враження вже давно забулися. І тепер Марі і Міккі були справжніми друзями. Вони разом вчилися, гуляли і навіть тікали з тихої години. Міккі допоміг Марі не просто адаптуватися, з ним вона забула про кошмари та віднайшла товаришів. Виявилось, що хлопець дуже товариський і дружній. У нього була купа друзів. Адже всі хлопці його віку прагнули з ним дружити. Що не скажеш про дівчат з Марі. Деякі просто не помічали дівчинку, а деякі відверто ображали. Але дівчинку це зовсім не бентежило. Їй навіть подобалось проводити час з  хлопцями. Шість раз на тиждень Марі і Міккі насолоджувались прогулянками різними вигадками хлопців і просто проводили час разом. Але один раз на  Міккі  не брав Марі з собою і не приходив до неї, бо  в нього був вечір хлопчачої дружби. Тоді дівчинка залишалась одна у всьому світі. Вона вже кілька разів просила, щоб хлопець  взяв її з собою, але марно, адже Міккі відмовляв  спираючись на обіцянку" ніяких дівчат" вартістю  дружби. Сьогодні був саме такий вечір. І Марі вирішила зайнятися чимось путнім. Наприклад, почитати щось або допомогти меншим дітям. Але її плани трішки змінилися... До кімнати ввійшла Нора. Це була неймовірно гарна дівчинка. Їй було майже десять і вона вчилась у четвертому класі. Мала мала карі очі і густе кудряве волосся, маленькі червоні губки і густі, але водночас рідкі брови. Її ім'я було досить незвичне, але це зовсім не лякало дівчинку. Своїх батьків мала не знала. У неї було важке дитинство, причому з перших днів. Хоч вона цього не пам'ятала, коли Норі було 2 дні ,батьки від неї відмовились . Але не так як від інших. Її батькам сказали, що мала невиліковно хвора, що протягне максимум тиждень і порадили написати відмову, щоб після смерті не було мороки.  У відчаї її батьки так і зробили, відмовились боротись за неї, здались і після того вже ніколи не бачили малої. Але Нора вижила. На очах у сотні лікарів вона робила важкі кроки до життя. І таки зробила. Вона вже назавжди втратила зв'язок з батьками, але кожного дня вірила що знайде їх. Адже не кожна дитина має ім'я Нора. Вона завжди казала, коли виросте знайде їх і від тоді вони будуть завжди жити разом. Коли малій  виповнилось три місяці її віддали в будинок малюка, а після Нора потрапила сюди.

- Марі, ми зібрались гратися... І я вирішила покликати тебе. Давай з нами.

- Але ж там Софія і Аня. Вони не люблять мене. Я буду тільки завантажити...

- Що ти?! Не будеш. Вони навіть не звернуть уваги.

- Ну добре. Ходімо.

...

Вони зайшли у кімнату. Там було дуже багато дітей. Всі щось говорили, робили, шуміли. Нора жестом показала Марі куди сісти. І дівчинка тихенько сіла. Вони грали у слова. І черга дійшла до Марі.  Ось тоді всі помітили її присутність. Запала тиша.

-Новенька, а ти що тут робиш?Тебе хтось кликав? ,- обізвалася Аня.

- Я... Не те що б кликали... Ну загалом так,- пробувала відповісти Марі.

- Ну і забирайся. Таким як ти тут не місце.

Дівчинка заплакала. Чому з нею так? Що вона їм зробила...

- Нащо ти так з нею?- спробувала заступитися за дівчинку Нора.

- А ти що з нею хочеш? То йди - ми не проти,- відрізала Аня.

- І піду. Не можна так з людьми.

Нора взяла Марі за руку і вони вийшли.

...

- Не треба було за мене заступитися. Тепер ти будеш страждати через мене, -сказала Марі.

- Та нічого страшного... Якихось три ну може чотири дні і все буде як раніше. Що будемо робити,- відповіла Нора.

- Ходімо до мене...

- Ну пішли!

...

Наступного ранку Марі все розповіла Міккі. Але той зовсім не здивувався.

- В нас всіх новеньких так приймають. Потім все владнається.

- Потім це коли?

- Ну, поки до нас не прийде наступний новенький...

- Дивні в вас традиції.

- Звикай, в нас таких традицій багато. Хочеш я тобі дещо покажу...

- Давай.

- Для цього ми маємо декуди піти...

- То ходімо!

...

Вони піднімалися на дах.

-Міккі, куди ми йдемо. На дах? Там ж небезпечно...

-Безпечно я вчора з хлопцями там був. Але ти вгадала ми йдемо на дах.

Вони ще довго підіймалися, а потім...

-Дивись,- гордо приказав Міккі,- тільки обережно.

-Ого. Тут так красиво... Цей неперевершений краєвид... Дякую,  Міккі.

-За що?

- За те що витяг мене з тієї моторошної кімнати. Ти ж знаєш як я люблю гарні краєвиди.

Вони прибули там до заходу сонця. Адже найбільше Марі любила дивитися саме на це.