розділ 7

Пройшло майже три місяці від нашої останньої зустрічі з Марі. І скажу вам чесно, вона вже багато чого зробила і змінила за такий короткий проміжок часу. Наприклад, дівчинка остаточно адаптуватися на новому місці, звикла до нових знайомств, викладачів і дітей, а вони до неї і багато чого іншого. А ще остаточно позбулась кошмарів. Зараз у всіх був обід, тому дівчинка разом зі всіма іншими була в їдальні. Раптом до неї підійшла Надія Іванівна, одна з виховательок у дитбудинку:

- Машо, тебе викликає директор. Бігом до нього, потім доїси...

- Мене? Я ж нічого не зробила. Ну добре. А ви нічого не сплутали?

- Та ні. Все точно. Біжи швидше.

...

Дівчинка постукала.:

- Ігорю Сименовичу, ви мене викликали?

- Так заходь, дитино, заходь. Маю до тебе дуже важливу розмову,- сказав директор.

- Хіба я щось зробила не так?

- Навпаки, за час проведений з нами ти була зразковою ученицею.

- То чому я тут?

- От вже не терпляча. Ну  добре слухай: пам'ятаєш ти колись казала про тітку в Англії?

- Так пригадую...

- Так ось твоя тітка Кеті знайшлась.

- Знайшлась, але як? Одразу навіть не відгукнулась, що справді існує, а зараз ось знайшлась. Я коли вам все розповідала, сама в те не вірила.

- Ну вірила не вірила, а працівники соц. служби, яка займались твоїм питанням, ще тоді написали їй листа, і ось тиждень назад ми  отримали відповідь.

- Але для чого я ж їх не просила...

- Їх просити не треба. В них робота така. А ти чого носа повішала? Навпаки, маєш радіти...

- Чого радіти? Не хочу я до неї. Я за свої вісім років жодного разу її не бачила. Я вже її ненавиджу, і вашу соц. службу теж.

Дівчинка розплакалась і вибігла з кабінету.

...

" Що тепер робити,- думала дівчинка,- поїхати в невідому країну, з не знати з ким. Ні я не хочу!!! Піду до Нори. Мені здається вона мене зрозуміє і порадить щось. Так у всіх був обід значить зараз Нора в ігровій кімнаті"

Марі стрімголов побігла туди.

- Нора,- закричала вона,- ходи сюди.

- Тихо чого кричиш?- до Марі підбігла дівчинка...

- У мене проблеми, не те щоб проблеми, але, можливо, я більше ніколи тебе не побачу.

- Чекай, щось я нічого не розумію, пішли до мене в кімнату все мені розповіси...

На щастя, у нориній кімнаті нікого не було. Тому дівчатка посідали на ліжка і Марі почала розповідати.

-Ось так,- переповівши розмову з директором, сказала Марі.

-Це звичайно погано, що ми вже ніколи не побачимось, але ти повинна радіти...

-Чому?

- А тому що тепер у тебе буде сім'я. Та ще й не тут, а в цілій Англії.

-Може це і так. Але розумієш, я її ніколи не бачила і до того ж вона жодного разу не дзвонила моїй мамі.

- Але ж ти звідкись знаєш про її існування, значить тобі про неї розповідали, просто ти не пам'ятаєш.

- Я знаю про неї з фотографій. Коли мама показувала мені фото бабусі, часто на фото з нею була ще одна дівчинка.. Це була вона.

- Не будь такою, все буде добре. Я буду сумувати за тобою, але я дуже рада за тебе. От мені б таку тітку...

- Але ж ти завжди хотіла знайти батьків.

- Хотіла і зараз хочу, але зовсім реально, що у них зараз інші діти їм вже зовсім мене не треба.

- Що ти таке кажеш, батькам завжди потрібні їхні діти!!! Скільки б їх не було...

- Ага це ти іншим скажи, котрих батьки свідомо кинули. Лишили на вулиці, сюди відвезли... Або ще щось. Тут таких історій багато. На кожному кроці і всі різні. Ти тут вже три місяці, а мала що зрозуміла.

Дівчата ще довго говорили, а потім новий день і нові перестороги Марі...