розділ 13

Вони вийшли з літака і викликали таксі. Манчестер зустрів дівчинку не дуже привітно. Надворі був кінець осені, тож в Англії з дня у день йшли дощі і ставало все холодніше. Цей день не був виключенням. У Манчестері було дуже холодно і крапав дощ.

-Мені холодно,- сказала Марі.

-Нічим не можу допомогти...- відповіла тітка

Розмова якось не складалася, тож дівчинка поринула у свої спогади:

Це було два роки тому. Марі з мамою роздивлялися старий фотоальбом.

-Мам, а хто ця дівчинка поруч з бабунею?

-Це моя рідна сестра, твоя тітка.

- А чого ти про неї ніколи не розказувала. Вона що погана?

-Ну, що ти. Вона хороша,але так вийшло, що я її образила і тепер вона не хоче мене бачити...

- Як?

-Ти ще дуже маленька і  мало, що зрозумієш, принцесо.

-Я не маленька! Мені 6, ну майже.

- Ну так, вибач ти вже зовсім доросла.

-Тоді розкажи ще щось про тітку. Вона також живе у Києві?

- Ні, сонечко, вона живе дуже далеко, у Англії.

- А там гарно?

- Не знаю, я там ніколи не була, але місто у якому вона живе любить плакати, як і вся Англія загалом.

- А це як?

- Дуже, дуже просто. Там постійно йдуть дощі.

- Класно, я люблю дощик, а що там ще цікавого.

-Там живуть дуже холодні люди. Ну принаймні, на перший погляд.

- А це як?

- Вони дуже обережні в словах і вчинках, але це інколи добре. А ще вони п'ять чай з молоком. Це їхня традиція.

- Фу, не люблю молоко!

-Ну тоді тобі нема що робити в Англії.

- Тобі теж.

- Чого це?

-Бо ти моя мама.

Вони засміялася і повернулись до фотоальбому.

-Мам,- через 10 хвилин запитала Марі,- а у тітки також є чоловік і діти?

-Ні, сонечко, ніби немає, хоча...ми не бачились вже 9 років, хто знає?

-А коли вона приїде?

- Не знаю, напевно, ніколи...

На тому їхня розмова про тітку закінчилась, адже Марі більше не наважувалась спитати, а її мама розповісти...

...

Роздуми дівчинки перервала тітка.

-Мері, агов, таксі приїхало, сідай.

Дівчинка сіла в автівку і вирушила у дорогу.

- А нам довго їхати,-запитала Марі

- Ні. Через 5-7  хвилин будемо у мене вдома.

- А чого ж ми не пішли пішки?

- Дівчинко, я шановна людина у цьому суспільстві,- вона показала на вікно,-  чого ж я маю йти пішки?

- Не знаю, просто.

-Нічого не буває просто, затям собі.

Вони заїхали на вулицю Джона Уаманса. Хоч це їй нічого не казало, все-одно давало хоч якусь картинку. Навколо, вирувало справжнє життя. Люди повз яких вони проїзджали про щось говорили,сперечалися, кричали, раділи навіть плакали. І все це дивною, незнайомою мовою.

"Дивно,- думала дівчинка,- а я вважала, що знаю цю мову..." На жаль, три роки занять з  репетиторами  Марі нічим не допомогли, адже після того випадку вже  майже  півроку, як вона не практикувалася та й рівень знань в дівчинки був м'яко кажучи середній. Вони займали за ріг багатоповерхівки, тоді ще декілька метрів і на місці.

- Виходь, приїхали,- сказала тітка.

Марі вилізла і, будучи шокованою, заніміла.

-То це твій будинок?-запитала дівчинка.

-Так, я ж вже казала, а що не подобається?

- Та ні, навіть дуже подобається.

Перед нею постала трьохповерхова вілла з чудовим садом, подвір'ям та краєвидом.

- Тут все таке вишукане і дороге...напевно. Як взагалі ти тут живеш?

- Просто! Я думаю, ти вже здогадалася, що з всіма речами в будинку і поза ним треба поводитись обережно.

- Так. А звідки в вас стільки грошей?

- Не нахабній, дитинко. А взагалі це спадщина мого першого чоловіка.

- Він помер?

- Ага 10 років тому.

- Вибачте. А чого ви сказали першого? Ви знову вийшли заміж?

- Ну...після його смерті я там була вже тричі.

-Тричі?

-Ага. Мій останній помер рік тому.

- Мені так шкода...

-Кого? Їх чи мене?

- Вас всіх, але особливо вас, адже ви пережили стільки смертей близьких людей...

-  Я ще до весілля знала, що вони скоро помруть.

- Ви так їх кохали, що вийшли за смертельнохворих?

- Дитино, при чому тут кохання. Все, що мені від них мені було потрібно це,  те щоб вони переписали на мене все своє майно, і померли чим швидше.

- Але ж це дуже жорстоко...як ви так могли?

- Якщо будеш слухняною дівчинкою і протримаєшся тут хоча б до своїх 16, навчу. Побачиш тобі сподобається!

- Я вже знаю, що не сподобається. Таких знань мене точно не треба!

-Правильна знайшлась, так?

Обійшовши всю передню частину саду, вони нарешті зайшли в будинок. Там все було так само вишукано і гарно, як і надворі. Спочатку, Марі побачила вітальню,яка була посередині першого поверху і до якої не вели жодні двері, адже вона була центральною. На стелі висіла здоровенна золота люстра, посередині стояли диван і крісла, трохи збоку шафи і стіл, а ззаду були двері, багато дверей. Це були входи в інші кімнати і кухню, зліва були скляні сходи, а з а шлях вправо вів у їдальню. Дівчинка так і не встигла роздивитися все до кінця, адже до неї підбігла якась жінка і повела її на другий поверх.

Вона говорила щось до Марі, але... зі всього дівчинка зрозуміла не багато.

Жінка відчинила якісь двері і жестом запросила дівчинку в середину. Вона сказала, що це її кімната і, що тепер вона більшість свого часу буде проводити тут. А ще відрекомендувався себе, як Каді.(все перекладала онлайн- перекладачем і давала його дівчинці, щоб та відповвіла)

- А я Марі,- сказала дитина,- то ви моя няня?

- Ні сонечко, я дещо більше. Я прибиральниця, кухарка і особистий секретар твоєї тітки.

- І вам не важко?

-Ні, за десять років, я вже звикла.

Після цих слів вона усміхнулася і вийшла.

...

Марі залишилась в кімнаті одна. Це була невеличка вузька кімнатка, яка взагалі не підходила такому будинку. Все що у неї поміщалось- це просте односпальне ліжко, стіл і стілець, а іще маленький комод у кутку кімнати.  Не зважаючи на розміри і простоту, ця кімната була найприємніше з усіх, адже у ній не було ні пафосу ні вишуканості, вона була живою, а не іграшкового.  Хіба це не головне, а ще у неї був прекрасний вид з вікна: сад, а на головному плані стара яблуня, яка хоч трішки давала можливість згадувати про запах дому. Дівчинка лягла на ліжко і навіть, не роздягнувшись, заснула. Її розбудив турботливий голос Каді: