Розділ 17

Знову! Все знову. Школа, ці жахливі діти, тітка. Як вже це все дістало.''

Марі встала з ліжка, швидко одягнулась, і спустилась на перший поверх.

У їдальні вже сиділа тітка.

- Привіт,- привіталася дівчинка.

- Привіт,-сказала Кеті.

ЗА 7 днів тут дівчинка вже звикла до правил і традицій у цьому домі, вивчила менталітет людей, але досі не адаптувалася у новому світі. Кожен шкільний день був випробуванням для дівчинки. Навіть більше - це було щось на кшталт  моральних тортур. Тільки з Каді дівчинка залишалась такою ж радісною і щирою, як раніше.

Марі мовчки сіла за стіл і дочекалась своєї порції. Одним з правил цього дому була повна тиша за столом, тому за сніданком дівчинка просиділа мовчки.  Марі подякувала і продовжила збиратись до школи. Вона одягнула куртку і пішла на шкільний автобус. Зайшла в клас і сіла за свою останню парту. Перший урок пройшов спокійно, а ось другий...

- Мері, будь ласка, підійди сюди і розкажи нам про своє рідне місто.

Дівчинка вийшла в центр класу і почала розповідь...

" My hometown is Kuiw. And I like this city...."( Моє рідне місто- Київ. І я люблю це місто...)

- Ну далі...

Дівчинка мовчала.

- Мері продовжуй!

- Я..я більше не знаю що сказати.

Діти почали сміятися. Марі заплакала і вибігла з класу. Зайшла в гардероб і забрала свою куртку, відчинила свою шафку і забрала рюкзак.

"Все,- подумала дівчинка,- з мене вистачить!"

Вона відчинила ворота і вийшла з території школи.

" Що робити,- думала Марі,- додому точно не можна. Може, спробувати знайти бібліотеку про яку розповідала Каді. Вона повинна бути недалеко звідси. На сусідньому проспекті...значить недалеко.

- Вибачте,- підійшла до перехожого дівчинка,- я шукаю центральну бібліотеку. Допоможіть, будь ласка, її знайти...

- Йди прямо, а потім одразу ж коли буде поворот, поверни на право.

-Дякую.

Дівчинка так і зробила. У неї було добра координація, тому Марі  одразу ж знайшла потрібний їй будинок.

Це була не просто бібліотека, це було велике старе приміщення з колонами, і великими вікнами. Дівчинка зайшла в середину і побачила величезні полиці з старими і новими книгами і  цікавий старовинний інтер'єр . Вона озирнулась навкруги і наважилась підійти до першого стелажа з книгами. Взяла першу і почала читати. Її роздуми  перервала вже не молода жінка, яка була чимось не задоволена:

-Що ти тут робиш?

- Хочу взяти якусь книгу.

- А у тебе є електронний квиток?

-Ні...

- Може ти з батьками?

Дівчинка мовчала.

-Тоді ти змушена покинути цю бібліотеку.

- Але ...я просто хотіла почитати...

-Приходь з батьками, і тоді читай скільки хочеш.

- У мене немає батьків.

-Тоді просто з кимось з дорослих. Все іди, ця будівля потребує тиші.

Але дівчинка стояла непорушно.

-Ти не чуєш, що я тобі говорю?

Мала заплакала.

-Іди, бо я буду змушена викликати охорону, а та в свою чергу твоїх опікунів.

Марі так і не пішла.

- Я дзвоню?

-Вибачте...

Перервав бібліотекарки якоїсь дідусь.

-Так, я вас слухаю.

-Ні,  ні вибачте за мою онуку. Це я винен : залишив її саму у такому великому залі, а сам пішов в інший. Я думав нічого не станеться...

-Це ви мене вибачте. Я не повинна була втручатися. Мені так шкода, що я накричала на  дитину.  Вона у вас стільки пережила... Навіть говорить погано...

-Так... ми напевне підемо. Дякую за співчуття.

-А книги?

-Ми зайдемо по них завтра.

Він взяв Марі за руку і вони разом вийшли з бібліотеки.

...

- Дякую,- дівчинка ще досі плакала.

- Нема за що. Ти як тут опинилась,? Скільки тобі років?

-Мені 8.

-А чого ж ти не в школі?

-Тому що там погано. Мене там усі цькують через те що я погано розумію вашу мову...

-Дивно, мені здавалось, що  я розуміюсь в людях...  Я б ніколи не подумав що ти не місцева. Може, пішли до мене? Я не далеко живу.

-Вибачте ви хороший, але я боясь. Я ж вас зовсім не знаю...

- Там і познайомимось. Пішли?

- Ну добре...

Вони мовчи пройшли три квартали і зайшли на гарно прибране подвір'я. Дідусь жив у невеликому одноповерховому будинку, який вирізнявся серед інших.

-Заходь,- він відчинив двері і впустив дівчинку.

-У вас тут так затишно...

- Ну не знаю у мене сумно.

- Вибачте, але ми досі не познайомились. Як вас звати?

-Точно! Я-Ферді. А тебе,маленька принцесо?

-Я Марі.

-Гарне ім'я, і ти теж гарненька.

-Дякую. А ви живете один?

-Так..

-Вибачте, я, напевно,  багато питаю...

- Та ні.  Хочеш чаю з молоком.

-Не дуже. А у вас є какао?

-Повинно  бути.

-Тоді я хочу какао!

-Пішли на кухню. У мене ще цукерки є... Хочеш?

-Ні. А чому ви живете один?

-Тому що моя дружина померла.

- А діти?

- Дочка далеко.

- Вибачте. Не хочете розказувати?

- Ні...просто я,  якщо чесно ,збирач історій. І дуже хочу почути твою...

- Мою? Вам справді цікаво? Але наврядчи я зможу її розказати...

- Так,дуже. Чого?

-Я мало що можу сказати англійською.

- Я ще  говорю німецькою і російською.

- Я з України і я також говорю російською.

Дівчинка зраділа.

- Можна, я буду говорити нею?

- Звичайно. Тільки не смійся з мого акценту.

- Ну тоді, почнемо з того що на моє день народження я і мої батьки потрапили в аварію...

- Все, зараз я живу з тіткою...і мені тут дуже погано. Ваша черга...

- Ну...у мене теж не зовсім весела історія. Точніше зовсім не весела.

- Нічого. Я все-одно дуже хочу її почути.

- Колись коли тебе ще не було, а мені було 20 років я зустрів жінку в яку закохався з першого погляду. Це були часи зовсім не для кохання, адже світ оговтувався після війни, ну як…я її не бачив, але економіка і все інше були не в найкращому стані  Я не міг нічого з собою зробити. Я навіть дихати без неї не міг. Через декілька місяців після нашої зустрічі я наважився її сказати... Сказати, що кохаю. Виявилось, вона мене теж. І...ми почали таємно зустрічатися. Потім таємно одружилися...і в нас почалося зовсім друге життя. Ми посварились з нашими  батьками, відокремитись від світу, але були разом... Жили у скруті, спочатку у мене навіть не було роботи, а коли син народився, то взагалі... Ти знаєш, це були найкращі роки мого життя, просто я надто пізно це зрозумів. Ми, разом, змогли створити те, що я один ніколи б не зміг: започаткували свій бізнес, успішно його розвинули, народили доньку. З часом все стало на свої місця і ми просто жили. Жили...але не довго. У моєї Клоді знайшли рак, на четвертій стадії, останній. Через рік вона померла. І світ для мене став не цікавим. Я закрився від проблем, закинув дітей, родинну справу, я помер разом з нею. Коли все це сталось моєму сину було 13, а дочці 10. Їм тоді була потрібна моя підтримка, хоча б присутність у їхньому житті.... А я...Якщо коротко, то мій син почав вживати наркотики, а я навіть не помітив. Боббі було 15, коли він пішов з життя. Він помер. І аж тоді я прокинувся. Було пізно, я знаю,  я й досі вважаю себе винним. Бо це справді так. Він 3 роки жив пліч-опліч зі смертю, а я...я навіть не помічав.