Розділ 19

"Моя люба дівчинко, якщо ти читаєш цю історію, мене або вже немає на цьому світі, або ж це зовсім не ти. Я хочу написати тобі лише декілька слів, точніше речень, абзаців, сторінок... Ти знаєш, що я дуже винний перед тобою...і твоїм покійним братом, але я вже давно покараний. Я просто хочу, щоб ти знала через що мені, твоїй мамі і врешті решт тобі з... довелося пройти. Може, ти вже закрила мій рукопис, а може дочитаєш його до кінця... Я все-одно буду тебе любити.  Мене вже немає... тож якщо ти таки вирішила прочитати до кінця, я насмілилився тебе дещо попросити. Ніколи не допускай цього у своїй сім'ї і якщо можеш передавай це як родинну реліквію. Все! Я поки що немаю, що тобі сказати. Зустрінемось у наступному посланні або листі, називай це як хочеш.

Марі ледве дочитала до крапки і закрила книгу. Дівчинка читала це вже в п'яте. Вона досі не змогла зрозуміти чому дідусь  подарував це саме їй. Вона навіть йому не сім'я. Це бентежило її все більше, але за два місяці вона так і не наважилась спитати...

Так, вам не почулося, з нашої останньої зустрічі вже пройшло більше ніж 60 днів. Для цієї маленької дівчинки ці дні стали справжніми, вона нарешті прокинулась від кошмару. Але чи на довго? Навіть я не знаю!

...

За 61 день Марі змога зробити те що жодна доросла людина не зробить. Наприклад, дівчинка від тепер повністю володіла англійською мовою, могла вільно говорити, читати,  думати. А ще навчилася знову довіряти простим пересічним людям. Знову, повернулась в просте рутинне  життя. Як їй це вдалось? І гадки не маю! Може, в неї справді мудрий учитель?!

Дівчинка щодня навідувалася дідуся, вона реально забула про школу. Марі й гадки не мала чому тітка її досі не викрила. Вона добре знала, про суворі правила англійської школи, але...з часом її стало на це байдуже, дівчинка просто повірила в диво або магію.

Ферді також полюбив цю малу. Вона зайняла чільне місце у серці старого. Він чітко розумів, хто вона і зумів знайти до неї підхід. А ще хоч і не типовими, але методами він за два місяці повністю навчив дівчинку мови, а значить адаптував її у новому світі. Йому допомогла саме та, його власна книга. Він навіть не мріяв їх повернути, навпаки він вірив, що через 10 або 20 років Марі передасть це  його доньці.

...

Був ранок п'ятниці. А це означало, що сьогодні останній шкільний день з дідусем Ферді. Дівчинка прокинулась у гарному настрої. Тому швидко одягнулась і пішла на сніданок. Її зустріла як завжди заклопотана Каді, але у виразі її обличчя було щось дивне. Вона жестом запросила її до їдальні, де як завжди сиділа тітка. Вона була чимось розлючена. Марі тихо сіла і мовчки почала їсти.

- Мері,- грубо сказала тітка.

Дівчинка питально подивилась на тітку. Раніше тітка не вимовляла за сніданком жодного слова.

- Ти не хочеш мені нічого сказати?

- Ні!?

-Ну добре тоді скажу я. Точніше запитаю. Як давно ти не була у школі?

Дівчинка лише мовчала.

- Значить давно. Ти посміла зганьбити мене на всю округу. Ти хоч розумієш що ти накоїла?

Марі заплакала.

- Можеш навіть не сподіватись що це зійде тобі з рук. Я вже вирішила, що з тобою робити!

   Каді!? Відвезти її до школи, бо вона в нас дороги не знає!

- Вибачте, міс Каті, але ви ж самі доручили мені роботу в місті...

- А точно. Ну тоді зачини  у її  кімнаті. І простеж, щоб вона ні в якому разі звідти не виходила.

- Добре, пані. Мені це зробити негайно?

- Так нехай там доїсть.

Марі встала за столу і вони разом з Каді пішли на другий поверх.

...

Вони зачинилили двері у кімнаті і аж тоді Марі наважилась почати розмову:

- Каді, що тепер зі мною буде?

- Не знаю, сонечко. Не можу сказати щось хороше.

- Але ж ти не зачинеш мене тут? Правда?

- Не знаю. Якщо обіцяєш не висуватися звідси, то ні.

- Каді, я знаю, що прошу надто багато, але... я мушу це зробити. Будь ласка відпусти мене на годину.

- Марі, але ж...

- Я тобі все розповім коли прийду, просто я маю віддати декому дуже цінну річ.

- Сонечко, я сподіваюсь ти не потрапила до якоїсь халепи, правда ж?

- Ні, що ти ні. То відпустиш?

- Хіба, тільки тоді коли піде твоя тітка.

- Дякую!!!!

....

Марі ледве дочекалась коли тітка Каті піде. Вона швидка взяла рукопис і побігла до дідуся. Вона зайшла на подвір'я і постукала у двері. Ферді одразу відчинив  і дівчинка зайшла в середину.

- Ти чого так пізно?- запитав дідусь.

- Тому...що

Вона заплакала.

- Тихо, тихо. Все добре. З кожної ситуації є вихід. Навіть три!

- Я знаю, але я не впевнена, що ця ситуація має хоч один.

- Розкажеш?

- Так, але в мене є не більше ніж година.

Вони сіли на дивані і Марі почала:

- Тітка все знає...і тепер ми більше не зможемо бачитись.

Ферді одразу ж посмутнів.

- Це я винен. Мені не можна було пускати себе в твоє життя...

- Ні ви не винні, я принесла вам книгу...

- Яку?

- Ваш рукопис, я просто не маю права тримати його в себе...

- Але ж це мій подарунок. Я не збираюсь приймати його назад.

- Він належить вам і вашій доньці, тим більше, що там не дописана одна глава...

- Яка ж?

-  Як це? А наша зустріч і пригоди?

Він посміхнувся. Друзі ще трішки поговорили, а потім Марі пішла додому. Їхнє прощання було болісним, але ж треба рухатись далі... А і ще Марі таки подарувала йому свій браслет, нащо отримала  іншу дідусеву  книжку.

- Прочитай її коли будеш готова. Десь у років 16.Вона хоч трохи нагадає тобі про мене...- сказав він.

- Бувайте, я вас ніколи не забуду. Ви мій найкращий друг,- спробувала не заплакати  дівчинка.

- Я? Ні, я більше учитель.

-  А чия ця книга?

- Це... Це книга одного чоловіка який колись жив в моєму тілі...

- А це як?

- Дуже просто, наприклад,  зараз поруч з тобою живе дитинство.