Розділ 23

Останні дні сплинули дуже швидко. Вони не були якимись незвичайними, проте це були останні вихідні, та й взагалі дні тут. Здавалось дівчинка не мала за чим сумувати, але...все-таки три місяці життя в цьому місці так чи інакше закарбуються у неї в пам'яті назавжди. Мала буде сумувати за чудовим садом поруч з будинком, кварталами якими вона ходила до дідуся Ферді, звичайно ж за ним самим. Але одну зі сторінок її життя таки закінчено. Так сталося з цим уже нічого не поробиш. Дівчинка, як завжди спустились на сніданок, вона тихенько сіла за стіл і почала їсти свою порцію. Здавалось, що нічого не сталося. Зараз вона одягне куртку, візьме рюкзак і піде до школи, або до  дідуся Ферді. Але, на жаль, це все не правда. Ще декілька хвилин, може годин і дівчинка поїде подалі  від цього дому, людей, вчинків -на зустріч чогось нового, ще не пізнаного.

...

Після сніданку дівчинка запропонувала Каді допомогти. На диво, та не відмовилась. Вони разом пішли на кухню.

- Марі, дівчинко, я хочу сказати тобі дякую.

- За що?

- Ти змінила моє життя.

- Але ж я нічого такого не зробила...

- Чого ж? Це ти порадила мені звільнитися і почати нове життя.

- То ти звільнилася?

- І так і ні?

- Але чого ж ти тут?

- Твоя тітка попросила допрацювати до поки, вона не знайде нову покоївку.

- Дивно, я не помітила нічого незвичного у її поведінці. Я думала вона буде лютувати.

- Я теж так думала, але твоя тітка не з таких. Вона добре вміє приховувати свої емоції. Знаєш, мені її навіть в дечому жаль.

- Мені теж....але я все ще її ненавиджу.

- Марі, ти що!? Так не можна, ти ще зовсім мала, щоб говорити такі речі.

- Чого? Я справді так до неї ставлюся і відчуваю.

- Все-одно, давай це буде моє останнє прохання до тебе, не вживай таких слів!

 Поважай або хоча б стався до неї з вдячністю за все що вона для тебе робить.

- Але якщо ця людина мене не любить, не поважає, і навіть навпаки бажає мені зла?

- Це її вибір, колись вона обов'язково про це пожалкує.

-  Ну добре. Я буду старатися, чесно. Дякую тобі. Тільки ти змогла зрозуміти мене.

- Я? Нема за що... Ми з тобою ще обов'язково зустрінемось.

...

- Мері, йди одягайся. Вже час.

- Я маю ще дві хвилини? Я дещо забула. Можна я підіймався до своєї кімнати?

- Ну добре,  але  на дві хвилини, не більше.

Дівчинка піднялась на другий поверх і відчинила двері у вже не свою кімнату.

" Прощай така маленька, на перший погляд не привітна, але затишна кімнатка. Я  буду за тобою сумувати. Ти бачила стільки моїх сліз, переживань, радості. Дякую, що досі зберігаєш це в таємниці. Я буду сумувати!"

Вона вийшла з кімнати і побігла на перший поверх.

Тітка вже чекала на неї.

- Я просила швидше! Ну добре, йди одягай куртку і бери рюкзак.

Дівчинка так і зробила, вони вийшли на вулицю і сіли в автомобіль.

"Бувай, Каді, я буду сумувати"- на останок сказала дівчинка.

Перших десять хвилин вони їхали мовчки, раптом дівчинка запитала:

- А куди ми їдемо?

- У школу для дівчаток, за сорок хвилин від міста. Там непогано, тобі сподобається.

- Можна, ще одне питання?

- Ну так, можна.

- Тобі було боляче коли Каді сказала, що звільняється. Все -таки  ви жили під одним дахом стільки років...

- Ти ж знаєш, мені ніколи не боляче.

- Хіба це правда? Всі люди відчувають біль, радість, горе...

Тітка нічого не відповіла. Решту дороги вони їхали мовчки

...

Вони заїхали на величезне подвір'я і Марі разом з тіткою вийшли з машини. Їм на зустріч вийшов чоловік років 40.

- Здраствуйте, мила леді, мене звати містер Віллард. Я директор цієї школи. А як вас звати?

- Я Марі.

- У вас таке гарне ім'я, незвичне. Радий познайомитися. Міс Каті, ви  заберете  дівчинку на вихідних?

- Ні. Я плачу цьому закладу гроші, тому вона буде тут завжди.

- Але ж скоро канікули.

- І що? У вас ж є діти які тут весь час?

- Так є.

- Тоді нема ніяких проблем. Я сподіваюсь, що ми не скоро побачимось.

- До побачення.

Вона поїхала, а дівчинка разом із містером Віллардом пішла до школи.

...

- Ходімо я познайомлю  тебе з вихователькою твоєї групи. Зараз усі обідають. А свою їжу ти отримаєш трішки пізніше.

Вони зайшли у кабінет розвитку вмінь учнів і деректор познайомив її з майбутньою вихователькою.

Вчителькою виявився дуже привітна молода жінка на ім'я Мона.

- Давай я перевірю твої знання, а тоді  покажу тобі твою кімнату  і познайомлю з майбутніми друзями,- сказала вчителька.

Дівчинка показала добрі результати, адже вже давно вивчила це з дідусем Ферді.

Тоді вони пішли у її  майбутню кімнату.

Це виявилась досить затишна, простора кімнатка, з трьома ліжками, великою шафою, столом і тумбами.

- Ось це твоє ліжко, -сказала місіс Мона,- скоро прийдуть інші  і ти з ними познайомишся. Лолі вчиться у твоєму класі, тому на уроки підеш з нею. Буду чекати на тебе.

Вона пішла і дівчинка залишилась сама, поки що у  чужій кімнаті.

...

Через декілька хвилин у кімнату зайшла дівчинка, десь такого віку, як Марі.

Вона зупинилася і пильно дивилася на дівчинку.

- Я Марі,- тихо сказала дівчинка.

- Вибач, я, напевно, тебе налякала. Мене звати Лолі. Тепер ти будеш жити разом з нами?

- Так...

- Не бійся, я хороша. Правда трішки « шабушна»- ну так всі кажуть.

- Мені сказали, що я вчитимуть у твоєму класі...

- Це ж добре. Ти не бійся у нас хороші діти, і уроки не такі як у ваших міських школах.

Дівчинка лише усміхнулася. Лолі виявилась дуже хорошою і одразу ж сподобалась малій.

Решту часу вони провели за розмовами. А о п'ятій пішли на ще не звичний для дівчинки  урок психології.

...

У класі було гамірно. Дівчинка сіла на вільне місце і зачекала початку уроку. Вчителькою виявилася, трохи незграбна, але добра жінка середнього віку. Вона покликала дівчинку на середину класу і попросила в кількох  словах описати себе.