розділ 29

У Манчестері настав новий день. Він жадав від кожного щось непередбачуваного, цікаво, того що закарбує у пам'яті мільйонів людей цей день навіки. Цього разу Марі прокинулася сама. Швидко одягнула свою, зробила зачіску, їй так хотілось чим швидше дізнатися щось нове, потоваришувати з кимось або ж просто не згаяти час даремно. " Умммм ще зовсім трохи, ще дев'ять хвилин і прокинеться Мадді,-думала Марі,- я вже так хочу поговорити з нею"

" Ну ось нарешті вона розкрила  очі, може  привітається зі мною або скаже:" добрий ранок"? Та ні, мені вистачить тільки її погляду, ну все я можу і сама заговорити"

- Добрий ранок,- сказала дівчинка.

- Привіт, що це ти так вдосвіду стала?

- Просто. Сьогодні наша перша репетиція, я дуже хвилююсь.

- Було б над чим. Мені здається нічого у вас не вийде. Навіть старатися не потрібно.

- Чому?

- Бо я добре знаю закони нашої школи!

Марі не мала що сказати. Вона вийшла з кімнати і попрямувала в бік їдальні.

...

- Ей, як там тебе, Марі, йди но до нас, на хвилиночку.

Дівчинка спустилась зі сходів і підійшла до трійки дівчат, приблизно одного віку. Їм було десь 15.

- Канді, можна я скажу?! Ти що думала приїхала сюди і тебе одразу ж всі полюбили, стала авторитетом і всі тебе слухаються? Ні дорогенька, не тут і не зараз. Хочеш, ставити вистави, та будь ласка, але мисиш за це нам віддячити.

- А при чому тут ви?

- Ну, запитаєш і своєї подружки, Лолі здається, так?

Дівчинка стояла не рухомою.

- Ну, нам якось все -одно, ми пропонуємо тобі бартер, ти нам ну хай буде 100 фунтів в місяць, а ми тобі спокійне і безтурботне життя.

- А що буде, якщо я не погоджусь?

- Ти чуєш Моно, якщо вона не погодиться? Тобі буде точно не солодко.

Дівчинка так само без ніяких емоцій пішла собі далі.

...

Марі взяла свою порцію, і сіла поруч з Лолі.

- Щось сталося?- запитала та.

- Ти знаєш Канді і здається Мону.

- Ну, якщо ти говориш про двох із трійці самих жорстоких дівчат нашої школи, то так.

- Їх було троє.

- Ти про що?

Дівчинка коротко переповіла нещодавні події.

- З тобою так само було, коли ти сюди приїхала?

- Та ні, я була ще зовсім маленька, коли сюди приїхала, тай вони не дуже дорослі.

- І що мені тепер робити?

- Ну, якщо чесно я не дуже хороший порадник у таких справах.

- А, щоб ти зробила на моєму місці?

- Заплатила б напевно.

- Так, я б теж, але де ж мені ті кошти взяти...

...

Розмова закінчилась нічим. Марі була розчарована, вона просто хотіла про все забути. Ранішні  уроки закінчились швидко. Марі швидко побігла до своєї кімнати. На щастя, там вже була Мадді.

- Ти не ходила на останній післясніданковий урок?- запитала Марі.

- Що я там забула ? А ти чого так рано?

- У мене зовсім немає настрою. Я хочу про все забути.

- Та розказуй вже, що сталося.

Дівчинка знову все переповіла.

- Мадді, я не знаю, що мені робити. Я просто не знайду такі гроші.

- І не треба. По -перше, двом з них залишилось зовсім не довго.

- Ти про що?

- Я навчаюсь з ними в одному класі, а отже скоро їм теж вісімнадцять.

- А ще одна?

- Без цих двох вона не несе ніякої загрози.

- Але ж залишилось ще чотири місяці. Як мені бути!?

- Ось ми і підходимо до умовності, по-друге: я вже давно складаю план моєї помсти. Відгадай кому, звичайно ж нашій неперевершеній трійці.

- Можна спитати за що?

- Ти вже спитала і...це довга історія.

- То ти мені допоможеш?

- Можна сказати, що так. А взагалі я допоможу собі.

- Дякую,- сумно відповіла дівчинка.

...

Минуло вже післяобідя того дня. Дівчинка успішно прислухала всі уроки, тож мала десь дві години вільного часу. Вона вже давно прочитала всі книги, тож мала чудову нагоду зараз поспілкуватися з  бабусею-бібліотекаркою.....

Вона обережно постукала в двері бібліотеки і запитала дозволу ввійти.

- Звичайно заходь, моя дівчинко, ну як тобі сподобалась історія крихітки Енн?

- Ви ще питаєте! Я дуже хочу чим швидше прочитати продовження.

- Зараз, хвилинку, я нещодавно згадувала про тебе, тому відклала її, щоб раптом ніхто не забрав.

- Ви казала у вас мало відвідувачів...

- Відвідувачів? Так їх справді дуже мало, а ось моя пам'ять. Постійно від мене ховає речі. В тому числі і книжки.

Марі усміхнулася.

- Може, хочеш чаю, я сьогодні купила дуже смачні тістечка.

- Я не голодна, дякую.

- Та годі вже, навіть не сперечайся. Я вже давно не мала такої приємної компанії.

Старенька швиденько завалила чай і пригостила Марі тістечками. Вони виявились і справді дуже смачними.

- Мій Флоріанс, дуже любив їх. Завжди купляв їх до чаю.

- Це ваш чоловік?

- Так, царство йому небесне.

- Його вже немає?

- Немає. Я сама вже 29 років.

- Вам, напевно, боляче!?

- Спочатку було, а зараз якось звиклося.

- Ви про нього так трепетно говорите. Напевно, ви його дуже любили.

- Ох, любила, сонечко, любила, але тоді свого щастя не берегла.

- Це як?

- Ось так, постійно була ним не задоволена, кричала на нього за дрібниці. А ще....

- Не плачте, будь ласочка....

- Я й не плачу. Ти не звертай уваги. Нащо тобі це.

- Ви розкажіть. Я обіцяю, що ніхто крім мене про це не дізнається.

- Я людей не боюсь. Ще тридцять років тому, я була найщасливішою людино у світі. Чоловік, який мене обожнює, син вже майже дорослий, а зараз що? Ні чоловіка, ні сина. Тільки донечка, моя єдина радість , та й та далеко.

- Вона вже, напевно доросла.

- Звичайно, їй вже 28.

- Це як? Але ж ваш чоловік, помер 29 років тому.

- Ось так дитинко. Я дізналась, що чекаю на дитину, за два дні до смерті Флоріанса і Джорджа. Я навіть не встигла їм розказати.