розділ 38

Три місяці минули дуже швидко. І, на жаль, одна з найпрекрасніших частин життя Аліси добігала кінця. Останній день на роботі, остання зустріч з Ірен та Еббі, останній вечір в улюбленій кав'ярні, остання ніч в готелі, ще вчора здавалось, що ще так довго, але залишилось лише три дні до повернення на Батьківщину.

Вони так не хотіли повертатися. Що їх там чекає, так, ще рік тому друзі навіть не мріяли про таке, працювали, жили, а зараз, може взагалі більше не побачать одне одного по поверненю, або ж будуть ніяковіти при зустрічі, і те і інше лякало їх до нестями. Вони були один для одного набагато більше ніж друзями, але...вони це все якось інакше трактували.

...

Аліса, як завжди прокинулась о восьмій, зробила собі какао, привела себе в порядок, лише... Чому це все в останній раз? Чому тут просто не можна залишитись? Нащо все змінювати?

Ну добре сьогодні потрібно виглядати гарно...краще піти в платті, яке якраз нещодавно придбала.

- Просто чудово, може мене саме в ньому запам'ятають, - сказала сама до себе, потім хтось постукав,-  Хто там? Заходь звичайно! Що вже 8:30, тоді я  готова. Ходімо.

- Ти дуже гарна у ньому. Чомусь раніше його не бачив.

- Дякую. Я купила його лише вчора. Ходімо?

- Так...

...

Робочий день збіг дуже швидко.

- Час прощатися,- сказала Аліса.

-Так. Дякую, завдяки вашій команді, цей рік став просто неперевершеним.

- Ми стали командою завдяки вам.

- Так, це правда зараз від нас усіх відривають вагому і дуже важливу частинку.

- Дякую вам. Ми будемо сумувати.

- Ми теж.

Вони вийшли з офісу.

Дорога здавалась дуже довгою. Завтра о 21 літак.

- Може, заглянемо у нашу кав'ярню, все-таки там стільки всього сталося.

- Я не проти, але сьогодні ще треба зібрати речі, та й мені якось сумно.

- Алісо, ти можеш мені дещо пообіцяти?

- Що саме?

- Я хочу, щоб, незважаючи ні на що після нашого повернення в  Україну, ми залишились такими ж, як досі були.

- Але ж там все інакше.

- Ми такі ж.

- Я не можу сказати обіцяю, але дуже б цього хотіла.

- Дякую.

- За що?

- За те що ми повернули до кав'ярні.

- Ти про що?

- Ну наш готель залишився за он тим поворотом

- Хитрун.

- Ти нічого не подумай я говорив серйозно.

Вони нарешті зайшли в середину.

- Як тут гарно. Я б хотіла  залишити тут щось, на згадку про нас...

- Ти про що? На жаль, я не прихопив з собою жуйку, та й фломастера у мене немає.

- Зате у мене я ручка. Пропоную написати послання і приклеїти під стіл.

- Гадаєш ніхто не побачить.

- Ти тільки уяви колись коли нам буде далеко за 50 ми знайдемо сюди разом, сядемо за цей столик і ти або я  прочитаємо наше послання! Тільки в мене умова кожен пише своє.

- Ти бачиш нас разом?

Вона змовчала.

А як ми це приклеїм?

У мене дивним способом знайшлися папірці, що клеються, тримай, тобі вистачить два?

- Так, я напишу собі і тобі.

- Хммм з чого почати:

«Алісо, я раджу тобі нарешті відповісти мені взаємністю»

«Сашо, ти зможеш.»

• Я думаю краще так:

«Сашо, я кохаю тебе знай це.»

«Алісо, ти правильно зробила, шо поїхала.»

- Я все, давай ліпити.

Вони приліпили папірці до стола, і вийшли з кав'ярні, як ні в чому не бувало.

...

- Чудовий вечір, завтра буде прекрасний світанок.

- Ми можемо побачити його біля океану....

- Ні- ні - ні, завтра в дорогу, тож... Зажди, здається у мене дзвонить телефон.

Алло, Ірен, привіт....

- Ну що?

- Хоче зустрітись завтра.

- Ми ж домовлялись, що вони нас проведуть.

- Нічого не змінилось, не зважай. Що ти там говорив про світанок? Якщо ми зараз не підемо складати речі, боюсь, що ми його пропустимо.

- Я так не думаю.

Саша підхопив її руку  і вони побігли до готелю.

...

Так це правда, свій останній ранок вони провели біля океану, звичайно вони трохи поспали, але  найцікавіше вони просто не могли пропустити.

Десь о дев'ятій друзі повернулися до готелю. Саша вирішив поспати, а Аліса вже о десятій сиділа у дуже милому кафе з Ірен.

- Чого така сумна?

- Я -  та ні.

- У вас все добре з Еббі.

- Він чудовий, все просто, як в казці.

- Чого ж тоді сумуєш?  І мене вчора налякала.

-Я? Вибач. Просто я не знаю, як йому сказати. Боюсь, а якщо...

- Стоп, Ірен, усе по порядку. Щось серйозне?

- Напевно. Скоро у мене буде дитина!

-ТИ серйозно? Я така рада. Я чого тільки у тебе, у вас.  Так?

- Так...але що це міняє.

- Ірен розкажи все нарешті. Що сталося?

- Алісо, він не хоче дітей!!!

- З чого ти взяла?

- Ми про це говорили якось. І він сказав, що ще рано!

- І що? Я впевнена, коли він про все дізнається, буде на сьомому небі від щастя.

- Думаєш?

- Просто впевнена.

- Я боюсь, в разі чого, я не зможу виховати дитину одна.

- Зможеш, я, Саша ми допоможемо!

- Але ж ви будете у зовсім іншій країні.

- Хіба зараз не літають літаки і не ходять потяги?

- Ага ви до мене через океан потягом приїдете?

- Чому б ні.  Розкажи йому все сьогодні. В разі чого я залишусь з тобою.

- А робота?

- Хіба я тут не знайду роботи?

- А Саша?

- З ним все буде добре, давай, усе минецься.

...

-Аліско, усе зібрала?

- Так, таксі вже готове?

- Нас Еббі з Ірен відвезуть.

- Ааааа. Що з тобою? Щось сталося?

- Та ні? То вони вже тут?

- Через дві хвилини будуть.

- Допоможеш з валізами?

- Так, мої вже в холі, тож...ходімо.

- Зараз. Важко прощатись з місцем, де жила 365, а може й більше днів.