розділ 40

Ті тридцять з гаком хвилин були нестерпним. Хоча ні здається, вони просто стали вічністю. І ось нарешті у двері подзвонили.

- Привіт, можна?

- Так звичайно, заходь.

- Я приніс нам мої улюблені еклери до чаю...

- Здається вони не тільки твої улюблені. Я  на кухню - поставлю чайник. До речі, знайомся, це Джем.

- Радий познайомитися, а я Саша.

Він почухав собаку за вуха.

Ну те, щоб Саша сподобався Джему, але між ними зберігався нейтралітет.  Але це все зрозуміло, адже ніхто не захоче ділити свою нещодавно знову знайдену господарку.

- Ти, сідай на диван у вітальні, Джем розваж гостя.

Саша зайшов у кімнату, де за Алісиними словами, була вітальня. Взагалі, у неї було затишно. Хоч у квартирі були лише дві кімнати, але місця було більш як достатньо.

Інтер'єр був у... та я не дуже розбираюсь у тих стилях. Тут все в першу чергу призначалось для зручності, але не забувалось про красу.

Саша підійшов до тумби де стояли Алісині  фото. Ось вона, ще зовсім дитина, а тут вона на пікніку з...напевно, батьками, яка ж вона гарна...

- Джем, я просила тебе розважити гостя, а ти що? Чай вже готовий, давай свої еклери.

Вона поставила на стіл чашки, і забрала у Саші смаколи.

Обоє сіли на диван. Раптово настала мовчанка. Аліса спробувала щось сказати, але Саша поцілував її. Далі? Я думаю ви здогадалися.

...

Аліса рано прокинулась. Що це все означає? Так це однозначно була помилка, але ж...як йому про це сказати...

- Сашо...

- Що сонечко?

- Я маю тобі дещо сказати...

Він нарешті відкрив очі.

- Вчора все було чудово, але...розумієш якщо зараз ми все не припинимо...

- Аліса, що ти говориш? Ти вважаєш що це все помилка?!

- Ні, ну так, якщо ми хочемо бути друзями, краще про все це забути.

- Але після цього нам не обов'язково бути друзями, ми можемо стати чоловіком і дружиною.

- Сашо, краще не треба. Ти ж знаєш далі буде тільки гірше... Навіщо це нам? Ми ж ще можемо залишитись хорошими знайомими.

- Але чого гірше? Ми будемо хлопцем і дівчиною- закоханими, потім я зроблю тобі пропозицію і... через кілька років у нас з'являться діти, а потім ми купимо будинок у якомусь селищі і спокійно зустрінемо старість.

- Ти хоч знаєш про що ти говориш? Ми набриднемо один одному десь через рік, ну може два , так може в нас народяться діти, але коли ми розлучимося вони стануть нещасними... Я знаю, як це і не хочу повторювати все ще раз.

- Але ж якщо ти розлучилася, це не означає, що з нами все буде так само. Чому ти досі так вважаєш? Але ж я інший!

- Може, але я та сама. Йди, бери свої речі і йди.

Вона плакала.

Саші нічого не залишилось, як одягнутися і зачинити за собою вхідні двері.

...

Все закінчилось  і що  далі? Саша вже точно не прийде, а вона? Так Аліса все вчинила правильно. У них нічого б не вийшло. Серйозно, нащо  продовжувати це далі. Так! Треба зібратися з силами, зараз Джеме підемо гуляти... Вона ще трохи поплакала, а потім як ні в чому не бувало вийшов на прогулянку з собакою. Київ зовсім не змінився, ну так навколо помінялися вивіски і плакати, але тут мешкали ті ж люди, бігали собаки, проводили екскурсії для туристів. Аліса нарешті змогла все обдумати. Тепер вона все вирішила. Так вже скоро...дехто про все дізнається.

...

Аліса залишила Джема самого і пішла на роботу. Її чекала зустріч з колегами, зараз усі почнуть розпитувати...

Відчинила двері офісу, зайшла у свій відділ, нарешті її, тільки для неї місце.

- Алісо, як там? Є що розказати?

- Ну так, там класно.

- Ти хоч мала час на відпочинок?

- Так там було, що побачити.

Ще довго, Аліса намагалась розповісти про те, що не можна описати словами. Її врятував дзвінок директора.

-Так вже йду, Олександре Івановичу.

...

Як не дивно кабінет директора досі знаходився в тому ж місці.

- Можна?

-Так заходь.

Аліса сіла на стілець, але чоловік чомусь не почав розмову.

- Ми когось чекаємо?- не втрималась Аліса.

- Так...

У двері нарешті постукали.

- Можна? А у вас відвідувачі... Я зайду пізніше...

- Сашко, ти що? Заходь, ви що посварились?

- З чого ви взяли. Ми ж просто співробітники...тож в нас немає приводів для сварок.

- Ну, розказуйте, "співробітники" сподіваюсь не даремно ми вас відсилали...

...

Аліса нарешті дочекалась обіду. Спустилась у місцеву їдальні і обрала абияку страву.

- До тебе можна?

Вона стояла біля столика за яким сидів Саша.

Хлопець змовчав.

- Я хотіла попросити в тебе вибачення. Ну серйозно, я багато зайвого сказала.

- Що ти? Як для друзів або ж, як там ти казала, хороших знайомих нічого зайвого. Можеш не хвилюватись, у мене все добре.

- Я хочу сказати тобі дещо дуже важливе.

- Мені вже цікаво. Напевно, мені треба змінити роботу. Так? Я вгадав.

- Ні.

Вона стала і прошепотіла йому на вухо:

«Вибач, але я тебе кохаю.»

Сказавши це, просто пішла з їдальні.

...

Саша знайшов її майже на прикіньці робочого дня. Так, його зачепили слова, котрі вона сказала.

- Аліса, можна тебе на хвилинку?

- Кіро, я відійду? Так можна.

Вони вийшли в коридор, а потім сіли за  стіл, що стояв на початку офісу.

- Це правда?

- Що саме?

- Те що ти мені, тоді сказала. Точніше прошепотіла.

- Ну, а як ти вважаєш? Я б просто так говорила такі речі?

- Не знаю, зараз, я вже зовсім нічого не знаю.

- Вибач...але, я не маю більше що тобі сказати.

- Якщо я зараз запрошу тебе на побачення, прийдеш?

- Напевно, ти ж ще не запросив.

- Я...короче...приходь сьогодні в "Версаль".  Буду чекати о 9.

Вона пішла, не сказавши ні слова.

На її думку саме так у них і мало все початися.