роздіЛ 43

Надворі була ніч, коли Марі прилетіла додому. Усі люди, забирали свої валізи, проходили контроль, так як і Марі, нагадаю 9-річна(досі зла на Кеті за такий вчинок), але у неї був лише маленький рюкзак, у якому поміститися всі її речі. Нарешті в холі аеропорту дівчинка побачила вчительку з її дитбудинку.

- Маріє Іванівно, - закричала дівчинка.

- Марійка, як ти змінилася, це скільки часу тебе не було?

- Дев'ять місяців.

- Ходімо, нам дозволили викликати таксі, бо ж ніч на дворі.

- Ходімо.

Вони вийшли на двір і вчителька викликала таксі. Через декілька хвилин сіли в автомобіль , а  через півгодини вже були на місці. Заклад зовсім не змінився. Все було так, як і раніше.

- Пішли я покажу  твою кімнату. Сподіваюсь за стільки місяців, ти не забула що де знаходиться. Ти  будеш тут жити.

- А чому не можна там де раніше?

- Там тепер спить інша дитина. Тут теж не погано, вас буде лише троє в кімнаті. Заходь тихенько, не буди нікого.

- До побачення.

- До завтра.

...

Марі прокинулась десь о 9. В кімнаті вже ніколи не було. На перший погляд дівчинка все пам'ятала, але не до  деталь... Вона вийшла з кімнати і пішла в їдальню. Звісно, що там вже давно всі поснідали.

- Марі,- покликав дівчинку директор.

- Так...

- Згадала все?

- Ніби.

- Ну нічого. Ще не закінчились канікули, тож можеш робити що забажаєш.

- А ви не знаєте, де Міккі?

- Микита?  В м'яча напевно на стадіоні грає...

- Дякую. То я побігла?

- Біжи вже!

...

Дівчинка нарешті добігла до стадіону. Он він. Хлопець так змінився.

- Міккі,- закричала дівчинка.

Усі хлопці, тай гра загалом  зупинилася.

- Марі?

Він вибіг з самого поля і став за 100 кроків від Марі.

Через хвилину мовчання, дівчинка наважилась підійти і обійняти хлопчика.

- Я за тобою сумувала...

- Я теж. Чому ти мені не писала?

- Я отримала лише один лист, в мене не було грошей, щоб надіслати свій.

- А тітка?

- Тітка віддала мене в школу за містом, лише щоб я їй не заважала.

- А чого ти тут?

- Може підемо на наше місце. Ніхто не буде на нас дивитися....

- Ну ходімо.

Через деякий час вони вже сиділи там, де рік тому.

- То ти не сказала. Ти надовго?

- Скоріше всього на завжди.

- А що сталося з тіткою?

- Нічого. Вона просто програла гроші в карти і не мала чим  платити за моє перебування в школі.

-  А вдома? Чому ти не могла жити з нею?

-  Вона не хотіла.

- Я маю тобі дещо сказати....

- Що?

- У мене скоро з'являться батьки.

- Це як?

- Одна пара хоче мене всиновити. Я ж не знав, що ти приїдеш, та й що це міняє.

- Ми будемо бачитися, нічого страшного.

- Якщо все буде добре, ми перейдемо в інше місто, там де ніхто про мене не знає.

- Нічого. Головне, що ти щасливий.

- Я тепер вже не впевнений. Я хочу бути з тобою.

- Це твоя сім'я, ти ж так про це мріяв.

- А ти? Хотіла б зараз нову сім'ю?

- Напевно. Батьків, щоб вони мене любили і я була їм потрібна.

- Раніше ти мене не розуміла.

- Можливо, я тоді не могла відійти  від горя, і думала, що так не правильно.

- А зараз?

- Я ж їх ніколи не забуду просто...

- Не пояснюй, я все розумію.

...

Вони проговорили десь до 5. Справді, у обох сталося настільки багато подій, що навіть цих годин друзям не вистачило. Їх знайшла Кора. Усі йшли на вечерю, тож дівчинка мала привід.

- Я все думала де вас шукати, а ви ось де. Як я могла забити про ваше місце!?Вас кличуть на вечерю, бо ж  і так сьогодні без обіду,- ображено сказала дівчинка.

- Коро! Як я за тобою скучила!

Марі обійняла кращу подругу.

- Так скучила, що навіть не сказала, що приїхала. Одразу до нього побігла.

- Вибач. Міккі скоро їде, тож в нас з тобою буде дуже багато часу.

- А ти? Надовго?

- Не знаю, але в Англію, я точно не поїду.

- Ти так змінилася...

- Ти також.

- У тебе такий акцент, аж страшно.

- Коро...я хоч і жила там майже рік, але рідну мову не забула. Ти ж бачиш.

- Бачу... Ну добре, ходімо вечеряти.

...

Вони прийшли у їдальню.

- Я думала тут нічого не змінилося...але все якось не так.

- Та ні, все як раніше. Ті ж стіни і двері.

- Багато повсиновлювали?

- Ну десь 10, не більше. Скоріше навпаки, новеньких багато.

- Дуже?

- Ну не знаю? Хлопчиків з десятеро, напевно.

- Якось мені незвично ,я стільки місяців жила за іншими правилами.

- Наприклад?

- Ну...нас ніколи не примушували ходити на уроки, навіть в їдальню, ти сам мав усе вирішувати.

- Так добре, напевно.

- Тут краще.

- Чого?

- Бо тут ви є.

Вони засміялися. Поївши, усі троє пішли далі говорити і грати у щось цікаве.

...

Марі прийшла в свою нову кімнату, коли на годиннику було далеко за 9. Вона тихенько відчинила двері і лягла на своє ліжко. Смішно, дівчинка досі не дізналася хто спить поруч з нею.

- Це ти приїхала з Англії?- раптом озвалася дитячий голос.

- Так... А ти що тут новенька?

- 5 місяців майже. А як ти дізналася?

- Ну я колись вже тут мешкала, 9 місяців тому...

- А мене, до речі Іринка, звати. Але тут чомусь кличуть Ярою.

- Дивно.  Я Марі.

- Ха-ха-ха так в нас не називають.

- Я з України! Якщо не подобається, можеш Машою кликати.

- А. А ти їх розуміла?

- Ти про мову? Так, в мене  був чудовий вчитель.

- Класно, а я взагалі нічого не знаю.

- Ти ще маленька. Тобі скільки?

- 6.

- У тебе ще все попереду.

- А Англія далеко?

- 6 годин літаком.

- Класно, я коли виросту куплю собі літак.