розділ 46

- Аліс, може вистачить?

-Ти про що?

- Ми їдемо в 12 дитбудинок. Мені здається, що це вже занадто.

-Як ти не розумієш, а може саме тут, зараз, я знайду те що шукаю.

-Це не можливо, її взагалі не існує, як можна знайти те чого немає?

-Саш, я ж не тягнуть тебе з собою, якщо не хочеш, я можу поїхати автобусом.

- Давай поїдемо до моєї мами!

-Що?

- Ти бачила її лише раз на нашому весіллі, познайомились би, відпочили, ти б трохи забулася... Розумієш мені теж важко, якщо б ми трохи відпочили....

- А робота? До відпустки, ще цілий місяць.

- Візьмемо відгули.

- То треба повернутись додому, взяти речі, купити подарунки.

- Навіщо? Ми їдемо якраз туди куди треба... Подарунки потім перевеземо. То поїхали?

- Ну добре...А далеко?

-Ні, 10 км від міста. Через півгодини будемо.

- Як можна їхати без подарунків...

...

Через деякий час Саша припаркував машину біля одного з будинків, що знаходився в невеличкому селі.

- Приїхали. Мамо! Пішли.

- Синку, то ти?

- Так, мамо, я, ще й не сам.

Вони відчинили ворота і побачили біля будинку жінку.

- Я вже думала, ніколи вас в цьому домі не побачу. Думала, оженився на кралі з міста, то тепер ніколи сюди не навідаєтесь..

- Вибач, матуся, але в нас робота... тай Ліса не зовсім краля у мене.

- То проходьте, Алісо не дивуйтесь, у нас тут не євроремонт, але ж ніби нормально.

- Я й не дивуюсь... Ви нас вибачте, Надією Іванівно, ми до вас без гостинців....

- Нащо мені ті ваші гостинці, мені он яке свято- нарешті діти приїхали! Заходьте в дім, як знала, борщу з пампушками наварила...

Подвір'я було велике і просторе, посередині стояв будинок, хоч одноповерховий, але місця було вдосталь.

- Ось це буде ваша кімната...тут шафа є, речі свої розкладете.

- Ми без речей, мамо.

- Це як? То ви що, не надовго?

- Чого ж? Плануємо десь на тиждень.

- А речі?

- Та все вийшло так спонтанно, що речі... В мене є старий одяг, а Алісці, може з Олиних пошукаємо?

- Ну добре, зараз щось підберемо, тут вам не місто, можна й по-простому.

Ось дивись, сукенку тобі знайшла, підійде? А це ось штанці і кофтина.

- Дякую, зараз примірю.

- Ви тут переодягаються, обдивляйтесь, а я піду нам обід нагрію.

...

-На тиждень? Не забагато?

- Аліс, якщо тебе це все дістане, поїдемо додому. Просто у мене тут стільки роботи, я в мами вже більше півроку не був... Помогти треба.

- Ну добре, мені тут подобається, якщо треба і на довше лишилось.  Я все розумію...

- Я знаю. І ще я дуже тебе кохаю.

- Пішли, давно вже борщу з пампушками  не їла.

...

- Дякую, вам все було дуже смачно, може помогти вам?

- Ти дочко чим мені поможем, напевно, в селі і не була.

- Чого ж? В дитинстві кожного літа у бабусі була, може не все, але щось тай пам'ятаю.

- Не ображайся, я не зумисне, ти ж тепер моя донечка, так що-  що не вмієш, навчишся. Як у вас з Сашою?

- Нормально.

- Просто бачу в тебе очі на мокрому місці то  і питаю.

- Та все добре.

- Може б вам дитинку?

Аліса заплакала.

- Ти чого?

- У тому вся й проблема.

- Донечко, не плач, все буде добре. Краще розкажи, як ви познайомилися, скільки разом, я ж про вас зовсім нічого не знаю.

...

- Надіє Іванівно, Надіє Іванівно.

- Вибачте її не має. А ви по справі?

- Так я їй яблук принесла, вона дуже просила. А ви?

- Я Сашина дружина.

- Сашина? Що Сашко приїхав. А де він?

- За хатою, щось там ремонтує. Може зайдете? Ви сусідка?

- Так, мене Оксаною звати.

- А я Аліса.

- То ви, справді його дружина?

- Так. Може чаю хочете?

- Ні дякую .А мені Саша так подобався....

- Та він ж застарий для тебе.

- Та скільки там, мені скоро вже 17. А він такий красивий . Що це я? Ось тримайте  яблука, а я додому. Приємно було познайомитись.

-Мені теж, заходьте до нас ще.

- Звичайно. До побачення.

- Бувай.