розділ 47

...

- Марі, батьки вже приїхали за мною.Вони дозволили нам попрощатися.

- Вже?

- На жаль. Підемо на дах?

- Не хочу, там  занадто багато  болючих, але чудових спогадів. Краще посидемо у мене, там все одно нікого немає.

- Як хочеш, тоді  пішли в твою кімнату.

Вони зайшли в кімнату до дівчинки і сіли на її ліжко.

- Я буду сумувати за тобою.

- Я теж, але ж ми будемо бачитись.

- Хіба зрідка, все-таки, ти їдеш у інше місто.

- Я все-одно буду приїжджати до тебе. Колись ми зустрінемось.

- А куди ти їдеш?

- Поки що у Київ, якщо все буде добре, там і залишимося.

- А якщо, ні?

- Тоді поїдемо в місто, де народилась тітка Оля.

- Далеко?

- 5 годин звідси.

- Отже далеко.

- Я ж не їду в іншу державу, лише в інше місто.

- Микитко, синочку, нам треба йти. Привіт, ти Марійка?,- в кімнату зайшла тітка Оля- прийомна мама Міккі.

- Так, я вже йду. Бувай Марі, ми ще зустрінемось, якщо не зараз, то я обов'язково знайду тебе коли виростемо.

- Мені хочеться в це вірити. Прощай.

Вони обійнялися і Міккі пішов, точніше поїхав, до тепер вже його дому.

... ( Аліса)

- Сашко, синку, ти не хочеш до баби Нюри збігати? Вона нам молока дасть, щось смачненьке з Алісою на вечерю зробимо.

- Це та що в центрі села?

- Так, у неї ще ворота такі старі з візеерунками.

- Ну добре, я ще Алісу візьму, разом веселіше, тай село їй покажу.

- Їдуть, візьмеш банку і кинеш скибку хліба туди, це за минуле молоко – віддасиш це бабуні.

- Аліско, пішли за молоком!

- Далеко?

- Хвилин десять, зате там такі краєвиди!

- Ну добре, ходімо, я вже готова.

Вони пройшли хати, потім невеличку зупинку і магазини, і ось нарешті дійшли до потрібного їм будинку.

- Ти мене біля воріт почекаєш, чи разом підемо?

- Тут почекаю, Саш, а що ото за будівля?

- Яка?

- Ну ось та, навпроти.

- Колись школа була, а зараз дитбудинок зробили.

- Ну добре, йди, дякую.

Аліса хвилину стояла на місці, а потім щось дивне примусило її зайти в двір дитбудинку.

...

У Марі раптом з'явилася якась пустка. Що буде далі? Дівчинка просто не знала. Вона не плакала, просто мовчала. Їй не хотілося йти до дівчат, в двір, тут було самотньо і  добре. Раптом її погляд зупинився на кепці." Міккі? Це ж його! Треба віддати!"

Дівчинка вибігла з кімнати, а потім зі  школи.

- Міккі!

Але автомобіль з хлопчиком був вже за рогом.

- Міккі,- вже не так голосно, навіть пошепки сказала дівчинка.

На подвір'ї не було майже нікого, лише, якась незнайома її жінка, пильно - пильно дивилась на неї. Вона однозначно була гарна.

- Ви щось хотіли,- тихо запитала дівчинка.

Жінка заплакала, і сіла на лаву.

Марі наважилась підійти і сісти поруч.

- Чому ви плачте?

Але та не зупинялись.

- Я тебе знайшла!

- Ви мене шукали?

- Я кожну ніч чула твій голос! Як же довго я тебе шукала!

- То ви мене чули? Ви станете мені мамою?

- Так, ти моя донечка, найрідніша, єдина, я тебе нікому не віддам. Ходи до мене.

- Але ж я вам не рідна, мої батьки загинули...

- Нічого, ми зможемо стати рідними, ти більше 3 місяців моя дитина.

Вони обійнялися і обоє почали плакати.

- Алісо, я думав ти повернулась додому, або ж мене десь чекаєш, оббігав все село, ледве тебе знайшов! Хто це? Що це все означає?

-  Сашо...знайомся це моя дитина, ту яку я так довго шукала.

- Але ж це був сон, просто сон!

- Вона існує! І я  не божевільна. Може, я вже казала, але з тобою чи без тебе я її вдочерю. Тепер мені вже не страшно, бути самою.

- Ти ж знаєш я тебе ні в якому разі не покину. То ти справді існуєш?

- Напевно.Будь ласка, я так довго чекала маму, не забирайте її будь ласка, від мене.

Вони обійнялися ще дужче.

Хвилину всі мовчали. Нарешті, Саша сів навпочіпки поруч з ними і  прошепотів:

- Може ти мене не потребуєш, точніше ви обоє, але я хочу стати тобі татом, а тобі батьком твоєї дитини. Я тебе люблю, Алісо, і завдяки тобі у мене ще з'явиться любов до дитини.

Тоді всі разом крепко-крепко обійнялися .це було наймиліше видовище, Яке я бачила. Нарешті, нарешті, усе скінчились.