Маніпуляції свідомістю

Хобі

Уроки пройшли звичайно. Нічого не трапилося. Після уроків сестра збиралася на тренування. Моя сестра молодша від мене на 2,5 роки. Навчається у четвертому класі. Нещодавно вона почала відвідувати спортивну секцію кульової стрільби із гвинтівки. Постійно приносила мішені й говорила, що стріляє краще за всіх.

На той час я нічим поза школою не займалася, але перепробувала себе в кількох видах спорту. Спочатку займалася волейболом. Мені дуже подобалося, але секцію за півроку закрили. Рік займалася легкою атлетикою. Це не для мене. Після кросу або стометрівки серце ледь не вилітало з грудей, у боку боліло. Мав пройти якийсь час, щоб я оговталася. Якось до нас у школу прийшли тренери з греблі на каное. Обирали дітей за фізичними даними. Я потрапила до обраних, але потрібен був дозвіл батьків. Дома відбулася коротенька розмова:

— Мамо, можна я буду займатися греблею?

— Ні.

— Але чому? Мене ж обрали! Не всім пропонували!

— Це небезпечно. Там вода. Можеш перекинутися і втопитися.

— Але ж я вмію добре плавати.

— Я сказала – ні. Розмову вичерпано.

Жах! Я так хотіла займатися цим видом спорту! Хоча б спробувати. Це так цікаво. Але мама не дозволила.

Був ще один випадок, коли мені запропонували займатися велоспортом. Але мама знову не дозволила. Справа в тому, що вона в молоді роки сама займалася цим видом. У неї було звання КМС (кандидат у майстри спорту). Одного разу вона на Чемпіонаті міста зайняла перше місце, випередивши майстра спорту (МС). Знову відбулася коротенька розмова:

— Я не дозволяю тобі цим займатися, тому що дорога – це небезпечно! Я кілька разів потрапляла в аварії. Велоспорт – це синці, збиті коліна, травми. Коли я була тобою вагітна, брала участь у змаганнях. Я перекинулася і ледь не втратила тебе. Після цього покинула цей спорт.

На такі аргументи я не знала що відповісти.

— Зрозуміла. Тоді я піду на стрільбу. Чи, може, не дозволиш, тому що там можуть застрелити? Юлі ж дозволяєте?

— Добре. Підійдемо до тренера, спитаємо. Але там відбір, і тебе можуть не взяти.

І ось моя перша мішень. Куди я тільки не поцілила. Скрізь, але не туди, куди потрібно.

Тренер подивився на мене, але нічого не сказав. Він показав мені Юліну мішень і сказав, що з неї будуть великі люди. Потім вийшов з батьками, щоб поговорити. Про зміст цієї розмови я дізнаюся лише через три роки.

— Що я вам маю сказати… – почав тренер. – Вона не досягне гарних результатів навіть до закінчення школи. Їй це скоро набридне, і вона залишить стрільбу. Але я їй цього не скажу. Чому? Нехай ходить на тренування із сестрою. Вона буде підтримкою для Юлі. У сестри гарні результати для її віку, і я б не хотів, щоб Юля покинула заняття. А діти в цьому віці легко захоплюються: зараз одним, завтра іншим.

Так почалася моя кар’єра стрільця. Упродовж наступних трьох місяців я не стріляла, а тренувалася вхолосту в класі. Тричі на тиждень по три години я тренувалася, лежачи на маті й цілячись в одну точку. Рука нестерпно боліла. Після кожного тренування я приходила додому та змивала кров з лівого ліктя. Там була кривава рана, яка згодом загоїлась і перетворилася на мозоль. Потім той мозоль обдерся і з’явився інший. Врешті-решт на цьому місці вже була загрубіла шкіра. Але я не зважала ні на нестерпний біль, ні на кров, ні на муки. Це було для мене нове випробування. Мені 14 років, а я й досі нічого не досягла у своєму житті. Чому Юля може, а я ні? Чому іншим усе вдається, а мені ні? Невже їм легше, ніж мені? Отож зціпи зуби й тренуйся. Це велика й виснажлива праця. Невже, щоб чогось досягти в житті, потрібні такі жертви? Так. Мабуть, потрібні. Це твоє випробування на витримку, силу духу.

Нас у секції було тридцять чоловік. І лише я не стріляла три місяці. Та ось настав день змагань. Призом для переможця тренер поставив спеціальні білі черевики для стрільби. Взагалі у кожного була своя шкіряна куртка, товста рукавичка, щоб ремінь не дуже затягував кисть руки під час стрільби, чорні черевики. Усе це знаряддя було доволі старим і зношеним. Але приз – білі новенькі черевички! Я навіть і не мріяла про них. Куди мені? Усі стріляли, а я тренувалась у класі. Я відчувала себе другим сортом, якщо не третім. Я не така, як усі. Я гірша. Я не здатна.

Команда: «Вогонь!». Відстрілялись усі 30 чоловік. Не може такого бути, щоб моя праця, мої тренування, мій закривавлений лікоть не дали жодного результату. Кожен постріл я робила із такими думками. І ось настала мить оголошення результатів. Я не очікувала такого щастя! Перше місце – моє! Білі черевички – мої! Сам тренер цього не очікував. Я прочитала це в його очах. А юні стрільці дивилися на мене із недовірою, а дехто – із заздрістю. Мені стало якось ніяково. Ніби соромно, що сподівання усіх не справдилися. Перша перемога – перемога над собою, над своєю лінню, над своєю невпевненістю – була пов’язана із сумними думками про тих, хто був поруч і хто програв. Мені було шкода їх. Але в цій перемозі я побачила знак і згадала ту ніч, коли плакала й шукала відповіді на безліч «чому».




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше