Маніпуляції свідомістю

Вибір є завжди

У восьмому класі я виконала нормативи першого дорослого розряду. Почала їздити на змагання. Побувала в багатьох містах неосяжного тоді Радянського Союзу: Києві, Ужгороді, Марганці, Ворошиловграді, Львові, Бресті, Мінську, Хатині, Талліні, Ризі – усіх міст і не згадаю. І скрізь займала призові місця, привозила грамоти й нагороди. У дев’ятому стала КМС. На літній спартакіаді школярів, яка відбулася в місті Львові, зайняла три перших місця у трьох вправах і стала абсолютною чемпіонкою України. Саме тоді мені запропонували участь у Чемпіонаті Збройних сил СРСР у категорії «юніори». І у цьому Чемпіонаті я посіла друге місце. А ще за два роки я стала МС.

Коли я вже стала майстром спорту, мама мені розказала ту першу розмову з тренером, у якій він сказав, що з мене нічого не вийде. І я подумала, а чи змогла б я досягти успіхів у спорті, якби мені сказали, що я не здатна?

Мабуть, Ф. І. Тютчев мав рацію, коли написав:

Нам не дано предугадать,

Как слово наше отзовется

Це стало ще одним уроком. Ніколи й нікому не можна прогнозувати майбутнє. Людина сама вирішує його, роблячи власний вибір. А вибір є завжди.

Стрільба – не єдине захоплення у моїй юності. Я дуже любила музику і гарно співала. До речі, у нас у сім’ї всі дуже гарно співали. Мама відвідувала ансамбль, а папа – хор Воробйова. А ми із сестрою співали пісні Софії Ротару, Алли Пугачової, різних ВІА.

До речі, я була солісткою у шкільному хорі. У п’ятому класі мама відвела мене до музичної школи в клас фортепіано. Були вступні іспити, і я всі їх здала на «відмінно». Мене прийняли. Але не довго тривало моє щастя. У мене дома не було фортепіано. А коштувало воно тоді дуже дорого. У батьків таких грошей не було. Довелося мені залишити цю справу. Із небажанням. Але я розуміла батьків. І не ображалася. Через два роки батьки подарували мені шестиструнну гітару й самовчитель до неї. Мабуть, бачили мій потяг до музики. Самотужки я не впоралася. Якось до мене приїхав мій двоюрідний брат і сказав: «Дай мені гітару на півроку, я навчусь, а потім навчу тебе». Я погодилася. І через півроку вже вміла грати три блатні акорди. Але я не зупинилася. Через деякий час самотужки навчилася підбирати музику й акорди до пісень, які ми із сестрою співали. Було важко, на пучках пальців злазила шкіра. Це тривало доти, доки шкіра не загрубіла й акорди почали звучати. Це була справжня насолода. Самій грати та співати. Коли до нас додому приходили гості або ми збиралися з родичами в бабусі та дідуся, у нас завжди були концерти.

Усі гості сиділи за столом, а потім говорили, що пора починати концерт. Гостей зазвичай було дуже багато. У моєї бабусі було чотирнадцять дітей, але до дорослого віку дожило сім. І у кожного було по двоє дітей. Тому двоюрідних сестер і братів у мене багато. Нас із сестрою вмовляти не треба було:

— Виступає народна артистка Радянського Союзу, – оголошувала сестра. – Звучить пісня «День Победы».

Усі аплодують. Як на справжньому концерті. Коли ми вже наспівалися, дідусь брав гармошку і співав разом із своїми дорослими дітьми пісні про війну, про кохання. Без коломийок теж не обходилося. А вони були із якимись дорослими натяками, а іноді й нецензурні. Нам було весело. У школі такого не почуєш.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше