Немішаєве

Я отримала призначення на роботу в смт Немішаєве. А жили ми з чоловіком на дачі його матері в смт Клавдієвому, 40 хвилин потягом від Києва.

Усі надії та сподівання на щасливе подружнє життя не справдилися. Усе було неправильне із самого початку. Я працювала на трьох роботах і отримувала втричі більше зарплатні, ніж чоловік. Із кожної зарплати чи авансу обов’язково щось йому купувала, щоб зробити приємне, а у відповідь чула, що я розтринькую даремно гроші, які йому потрібні на бензин і колеса для авто. Він працював у школі якогось села вчителем праці тричі на тиждень. Годин було мало, менше ставки. Інші чотири дні він їздив до мами в Київ. Поволі я почала замислюватися над сенсом такого подружнього життя. Я була просто сторожем цієї дачі, де жила. Дітей у нас не було. Одного разу я захворіла. Температура була 40,5. Я марила. Хтось із сусідів порадив лікуватися гарячим пивом. За годину після випитої склянки таких «ліків» я відчула нестерпний біль у спині. Я не могла поворухнутися. Чоловік відвіз мене у Ворзель до лікарні. Поклали у стаціонар, де я провела чотири тижні. За ці чотири тижні він відвідав мене один раз. Нічого не привіз і дуже поспішав. До того, що мене вилікували, був ще один приємний момент – сусідка по палаті навчила мене в’язати гачком. До цього я вже гарно в’язала спицями: і светри, і шкарпетки, і шапки, і шарфи…

Мене дуже тривожило те, що в нас не було дітей. Мені порадили з’їздити на грязі в Саки. Чоловік не захотів їхати. Тож я поїхала із колегою. Після курорту лікар мені сказав, що причину треба шукати в чоловікові. Я почала вмовляти його здати аналізи. Він довго пручався, але погодився. Результати аналізів довели причину його бездітності. Призначили лікування. Але через два тижні лікування він відмовився, сказавши, що йому і так добре. Якось я зустріла сусідку, яка запитала, чому я не хочу дітей.

— Я дуже хочу, але чоловік не хоче лікуватися, – відповіла я.

— Дивно. Твоя свекруха всім і кожному розповідає, що ти вже тричі була вагітна, але зривала вагітність.

— Як?

— Спеціально відра тяжкі з криниці носиш. Чоловік не дозволяє, а ти сама собі на умі.

— Не може такого бути! Навіщо їй ця брехня?

— Не знаю, але про це усі сусіди говорять.

Я була вражена і приголомшена. Моя свекруха – вчителька української мови та літератури. Із її слів, усі її поважали. Працювала вона в одній із київських шкіл. Коли готувалися до весілля, вона зекономила на моєму вбранні, взявши напрокат плаття в розвідної жінки. Але вона запевняла, що не треба тратитися на один раз, якщо можна зекономити гроші. Але обручки все ж таки купили. Мамою її я не називала. Язик не повертався. Я вважала, що мама одна. Якось вона прийшла із сусідкою, яка пропонувала їй купити хутряну шапку. Вона запропонувала мені її приміряти. Я не хотіла й казала, що я звикла носити в’язані шапки, але потім приміряла. Мені дуже личило. Сусідка звернулась до свекрухи:

— Як їй личить! Віро Григорівно, зробіть подарунок своїй невістці.

— Я б їй подарувала, але ж вона мене мамою не називає, – хитро й підступно відповіла свекруха.

— Я не продаюся! – із відразою відповіла я, зірвавши зі своєї голови шапку і з огидою жбурнувши її в пелену свекрусі.

Та і взагалі свекруха керувала усім, що було на дачі. У нас був город, садок. Там потрібно було працювати. Якось вона зайшла до кімнати, коли я перевіряла купи зошитів і сказала:

— Зошити можна і вночі перевірити, а зараз йди на город. Треба там попоратися.

— Спочатку зробимо вашу роботу, а потім кожен свою? Я думаю, що за дві години ви з Володею і самі впораєтеся. Ви ж для цього приїхали? А у мене роботи ще годин на шість.

А ще якось я прочитала записку, у якій вона писала: «Вові – згребти листя на городі, Ірі – побілити погреб…» і ще так пунктів зо п’ять. Я не могла змиритися із тим, що маючи три роботи, я повинна була ще виконувати те, що мені наказувала свекруха, коли приїжджала до нас. А приїжджала вона щотижня на вихідні. У мене не було вільного часу стільки, скільки його було в неї та в мого чоловіка, її сина. Чоловік злився, що я приймала його матір в штики і не корилася їй. А чому ж він не злився, коли я йому віддавала зарплатню? Чому він не злився, що заробляю на сім’ю я, а не він, чоловік? Але в мене й думки не було про розлучення. Я змирилася і думала, що не одна я така.

Якось свекруха зробила мені «царський подарунок»: перешила із себе на мене два трикотажні костюми. Я не хотіла, але вона наполягала: «Тобі так личить малиновий колір! Зараз такого не купиш!». Я помітила місце, де була маленька дірочка від молі. «Нічого, я віддам у художню вишивку. Там так майстерно залатають, що і не помітиш!» – заспокоювала вона мене. Коли костюм був готовий, я однак не змогла його надягти. Він лежав на стільці, аж доки дійсно знадобився. Я випадково розлила на столі клей і швидко його витерла тим, що потрапило під руку. А потрапила під руку спідниця саме цього костюму. Через деякий час я хотіла випрати її, але не знайшла. Ну не знайшла, то й не знайшла. Хіба я хазяйка цього «царського» будинку? Тоді я ще не знала, що мені готують.

І лише в школі я забувала всі неприємності сімейного життя. Лише там я була собою. Дитяча щирість і цікавість спонукали мене до плідної праці, активності. Я організувала при технікумі гурток стрільби і вчила дітей і студентів стріляти. Вчила дітей грати в шахи і сама виступала на змаганнях із шахів. Возила їх на екскурсії, разом із ними пізнавала світ.