Початок краху комсомолу

Але це були ще не всі випробування на стійкість, які мені були уготовані. Через тиждень мене з комсоргом школи викликали на засідання міськкому комсомолу. Причини я не знала, думала, що це пов’язане з якимось просуненням мене по комсомольській лінії, тому що мій факультатив відвідували вищі органи і позитивно про це відгукувалися.

— Чому нас викликають? – запитала я у Саші, який був комсоргом школи.

— Не знаю. Мабуть, прозвітуватись про виконану роботу, – була його відповідь.

Увійшовши до великої зали міськкому комсомолу, я побачила величезний прямокутної форми стіл, вкритий зеленим сукном. За ним сиділо вісім осіб.

— Сідайте, – пролунав гнівний голос голови міськкому комсомолу Клокаря.

Нічого приємного такий тон не віщував. Ми присіли на стільці, але я почула звернення того ж гнівного голосу:

— Це стосується не вас!

Ми із Сашком не зрозуміли, кого ж це стосується і обоє встали. Потім Клокар сказав, що я маю стояти і відповідати на його запитання. Мене обурило зразу таке ставлення і тон, яким це було сказано, але залишилася стояти і чекала на запитання.

— Поясніть засіданню, за яких обставин ви втратили комсомольський квиток, – патетичним акторським голосом почав голова.

Так ось у чому причина. Я згадала, як вивозила речі після розлучення і вдома виявила відсутність комсомольського й військового квитків. Невже я мала розповідати увесь свій сімейний бруд? І кому? Людям, яких не знаю? І я, зібравшись із думками, відповіла:

— Під час переїзду із Немішаєве до Білої Церкви.

— Це підозріло. Чому ви не взяли в першу чергу квиток?

— Якщо чесно, мені було не до того під час тієї метушні.

— Як «не до того»? Своєю відповіддю ви даєте нам зрозуміти свою байдужість до комсомолу. Що може бути ціннішим?

Я мовчала і відчувала, що мені шиють справу. А Клокар продовжував:

— У роки Великої Вітчизняної війни комсомольці зашивали за підкладку комсомольські й партійні квитки. Так вони ними дорожили. Щоб фашисти не змогли зганьбити цей документ.

— Я знаю. Але ж зараз не війна – інший час.

— Час не має значення, має значення ставлення.

— Я не розумію, яким чином зникнення мого комсомольського квитка може вплинути на свідомість і роботу? Адже я добре виконую свою роботу і свідомо й відповідально до неї ставлюся, а також виконую свої обов’язки, покладені на мене комсомолом.

— Ви не розумієте. А якщо вашим квитком скористається капіталістичний елемент? А якщо ви спеціально його передали їм?

Ця фраза мене розсмішила, незважаючи на ситуацію, у якій я знаходилася. Я ледь утрималася, щоб не вибухнути реготом:

— Кому? Яким чином? Для чого? Як мені чи вам, чи державі може зашкодити втрата мого комсомольського квитка?

— Вам видніше, – відповів він і додав: — Ми з комісією призначаємо розслідування, яке буде тривати упродовж місяця і дізнаємося істинну причину зникнення вашого квитка. А поки що оголошуємо вам догану із занесенням в облікову справу.

Тут я не витримала й випалила:

— Значить, якби в мене був комсомольський квиток, вас усе влаштовувало б? Справа лише в папірці? Без бумажки ты какашка, а с бумажкой человек?

— За місяць ми вас викличемо, можете йти, – незважаючи на мою відповідь, він дав зрозуміти, що розмову вичерпано.

Ми із Сашком вийшли. Він став свідком того, як система й ідеологія ставить на коліна нескорених і незгодних, людей, які мають власну думку. А в моїй душі відбувалася боротьба між думками про мету цієї комуністичної ідеології, яка змітала зі шляху тих, хто насмілився думати інакше. А вдома, коли я розповіла мамі про цей інцидент, вона коротенько повідала мені свою історію.

На заводі у своєму відділі вона була незмінним організатором й ініціатором усіх заходів: проводила дозвілля, малювала стіннівки до різних свят, писала вірші, була заслуженим донором, розповсюджувачем художньої літератури, виступала на зборах із підтримкою тодішньої ідеології – одним словом, була активісткою. Одного разу їй запропонували вступити до лав КПРС. Вона вважала, що недостойна цього. Для неї комуніст – це взірець людини криштальної чистоти, справедливості й чесності. І ось одного разу парторг доручив їй виступити із пропозицією, якої особисто вона не підтримувала. Вона говорила, що не може цього зробити, що це неправильно, а у відповідь почула:

— Не плюй проти вітру. Повернеться – не відмиєшся.

Я слухала й думала: «Так ось де собака зарита. Так ось такі люди стають комуністами, керівниками. Хіба це правильно?» А може вони такими не стають? Може, вони такими й були, а тільки очікували слушного моменту, щоб проявити свою владу й показати значущість? Може, вони відчувають невидимий оберіг Закону, яким вони прикриваються й тлумачать усе по-своєму, а також надіються на те, що цей Закон оберігатиме їхні дії й беззаконня, які вони часто чинять? Таким був і Клокар, голова комсомолу нашого міста.