Розділ 4. Бен

– Скажи-но, Марку, а чи вкрай обов'язково було вирушати сюди вночі?

– Так, украй. Бо тільки вночі відчиняються портали.

– І все ж-таки мені здається, то була звичайнісінька нора...

Вони сиділи коло вогнища, смажачи хлібці в багатті фіолетового кольору.

– То... портали, Інтернет – всі ці дива звідси?

– В основному. Невдовзі сама все побачиш.

– Як гарно... – вона замріяно підвела очі до зелених зірок. – Якби і я мала якісь надзвичайні властивості...

– Може, ти просто не знаєш, як це працює...

– Що-що?

– Та вже пізно, кхе... Кажу, пора спати. Завтра маємо зробити чимало.

– Але я не хочу спати!

– Не сперечайся! Гайда у спальник!

Нічого не лишалося, як загорнутися в затишні спальники та приготуватися до зустрічі з дивом. Та до Марічки сон не йшов.

– Марку... А розкажи мені про Нетутешшя. Ну, хоча б щось. Ну, троошечки!

Кролику вже неабияк хотілося поринути в царство Морфея, проте він не зміг відмовити:

– Ну, Мала, тут усе навпаки... – позіхаючи, почав він розповідь. – Сонце сходить на Заході, а сідає на Сході. Щоб пояснити щось комусь, треба починати з кінця. А той, хто ні у що не має віри, іноді відкриває зовсім несподівані речі... Тут квіти розмовляють, каміння можна їсти, а слова – ловити сачком, наче горобців. Цей світ населяють дивні істоти, про яких ти знаєш не менше за мене. А ще... ах-ха!.. ще тут роблять дуже смачне варення з кропиви.

Мері замріяно дивилася на розсипи зелених зірок, напевне не знаючи, у якій частині Всесвіту зараз знаходиться. Вона не помічала, як маленькі вогники, відділившись від тліючого багаття, огортають її та заколисують...

… Біля опівночі багаття згасло. Друзі міцно спали, готуючись до несподіванок нового дня. А десь, у найближчому гаю небачених дерев, гучно кликав когось вночі невидний оку казкокрук.

* * *

Ранок почався так само, як і в звичайному світі.

А втім, прокинувшись і ще не розплющивши очей, Мері почула солодкий спів звідусіль:

“Прокидайся, дорогенька!

Сонце встало – день настав!”

Мері посміхнулася, відвертаючись від лоскоту ранкових промінців. Їй не хотілося розплющувати очі – лише б іще послухати ці янгольські голоси.

“І ти також, Вуха-й-хутро,

прокидайся, не лінись!”

– Ух, я вам зараз! – Марко підхопився на лапи й почав гарцювати по галявині, яросно тупцяючи по траві. – На гербарій здам...

– Доброго ранку! – привіталася Мері з квітами, усміхаючись. – Доброго ранку, Марко!

– І тобі доброго, Мала. Що тут скажеш – перший день в Н-Світі! Давно ж я тут не бував. Тут недалеко, під горою, живе мій давній приятель – у нього й поснідаємо.

… Під горою дійсно ховалася невеличка хатка, радше конура. Біля невеликих дерев'яних дверцят, на сірому валуні хтось викарбував дві строчки знайомих Мері літер.

– “Будь-яку засувку відмикає ключ, що знайдеш у своєму серці”, – прочитала дівчинка, літери засяяли знайомим блактиним сяйвом, і двері відчинилися.

Вони з Марком перезирнулися.

Всередині було темно й пахло чимось знайомим і приємним. Аж раптом, в одну секунду, великий та швидкий об'єкт затулив їм огляд, в іншу секунду гепнувшись просто на Марічку й почавши безсоромно облизувати її жорстким слюнявим язиком.

Мері злякалася від несподіванки, однак вибору в неї не було – довелося реготати від лоскоту, доки під ребрами не заболіло, та плутатися в кудлатих пасмах.

– Що?... Хто?... Ахахах!

– Бен, ну годі вже, залижеш її до смерті, – пробурчав Марко, який раптом вирішив посерйознішати.

– Бен?! Це ти? – Мері не вірила своїм очам.

Щаслива собача морда дивилася на неї карими очима.

– Привіт, Несміянко! Ого-го, як зросла!

– Та ти ж... тебе ж... збила машина, коли мені було вісім...

Мері раптом замовкла, а Бен притулив до її щоки теплу, пухнасту морду й ще раз на всяк випадок лизнув великим, мов у корови, язиком.

– Та нічого, все гаразд. Я теж за тобою скучив. Побудемо тепер разом! Розповіси мені усе. Як там наші, дворові? А коти? А кістка під бузиною?! Не викопав хто, бува?!

– Ну годі, кажу! Вона ж не їла ще... – проте на кролика ті двоє, приголомшені щастям раптової зустрічі, уваги, здається, не звертали.

– Я дуже, дуже скучила, Бене! Мій песик!

– А я більше!

– Ні, я більше!

– Ні, я!

– Ні, я! Я-я-я! – вони знову почали реготати й кататися по траві, від чого хутро Бена скоро набрало сміття, як і бувало зазвичай в її дитинстві.

– От халепа... Бене! Марічко! Посерйозніше! В нас обмаль часу.

За п'ять хвилин вони вже снідали солодкими тостами в будиночку Бена, обмінюючись новинами.

– Що чути, друже? – спитав Марко, маленька пухнаста постать якого ніби потопала у великому червоному кріслі.

Бену навпаки таке саме крісло давило в усі боки. Мері сиділа поміж ними посміхаючись, досі щаслива від зустрічі.

– Сюди, на околицю, майже не доходять новини, – відповів, зітхнувши, Бен. – Чув, що зв'язок з Фортецею обірвався. Де зараз знаходиться Королева – невідомо. Але круки кажуть: на західних рубежах знову збираються великі табори опудал. Не подобається це мені...

Враз ніби мороз посеред літа торкнувся маріччиної шкіри.

– Хто такі опудала? Вони можуть зашкодити нам?

На цей раз зітхнули вже обидва.