Шепіт каменю

Маєток роду Воранор, який Лів завше називала «бабусиним будинком» звів у ХІ столітті Лінеро Воранор, її прадід. Не було в тій споруді чогось особливо гарного. Просто стіни з тесаного каменю, високі парадні двері в загостреній арці, заокруглена вежа з вікнами на схід. Вітражі, прозоре скло, скульптури в саду — все це додавали вже наступні покоління.

У свої сто дев'яносто чотири Лінеро зустрів дівчину, з якою готовий був розділити вічність. Закоханий мрійник і уявити не міг, що ця вічність триватиме всього лиш двадцять один рік. Небагато, навіть за людськими мірками. Історія прадіда була прекрасною та трагічною, як пісня барда. Певно тому Лів і любила її більше за всі інші сімейні перекази. Але навіть найяскравішу частинку пазла не можна розглядати окремо від загальної картини. Лів мала намір переглянути всю історію своєї сім'ї від самих витоків.

Лінеро був єдиним спадкоємцем Браварха та Валіньї, перших з роду Воранор. Двоє юних закоханих, які тікали від страшної епідемії, що знищила майже все їхнє плем'я. Вони були перетворені одним з перших вампірів, і за його проханням (а можливо наказом) допомагали людям освоїтися на малогостинних землях Скандинавії.

— Стривай, — Лів зупинилася. Її погляд затримався на мармурових статуях юнака й дівчини. Скульптури були виконані в повний зріст, але майже до плечей їх заплели в'юнкі троянди, голі гілочки яких нині густо обліпили сніжинки. Здалеку здавалося, ніби вони вкриті весільним мереживом. Або, скоріше, поховальним саваном.

— Це Браварх і Валінья, — Лів зійшла з доріжки і попрямувала ближче до статуй, прокладаючи ланцюжок слідів на чистому полотні снігу.
— Так, я був гостем у вашому домі і чув цю історію, — Андре пішов за нею.
— Ні, — Лів повернулася до нього і пронизала поглядом, який вимагав правди, — ти був знайомий з ними особисто. Чи скажеш, що це не так?
Андре здивувався. Він ніколи не розповідав Лів про те, що майнуло щойно в її думках.
— Так, я знав їх, — довелося погодитись.
— Ти не просто знав їх, — Лів хотіла, щоб Андре не лише погоджувався з нею, а й озвучив її здогад.
— Ми співпрацювали з ними деякий час, — після тривалої паузи сказав він.
Його рука різким рухом змахнула сніг з постаменту там, де мали бути написані імена. Але літер все одно не стало видно — їх покривало тонке мутнувате скло криги.
— І в чому полягала ваша співпраця? — Лів накрила долонею руку чоловіка.

Його пальці намагалися зчистити кригу.
— Ти вже зрозуміла, — він легенько стиснув її долоню. — Так це я перетворив їх.
Брови Лів вигнулися вгору, ніби вона справді здивувалася, потім зійшлися на переніссі — вона все ще чогось не розуміла.
— Виходить, ти засновник мого роду? — спитала вона.
— Ні, засновники — Браварх і Валінья, — Андре відпустив
руку дружини і, злегка розмахнувшись, ребром долоні розколов лід, який приховував ці імена.
— В них же обох теж були батьки, як і батьки у тих батьків, — заперечила Лів. — Так перших предків можна шукати дуже довго. Тільки ж мова не про людський рід, а про наш. Вони б померли від збудника інфекції, яка жила в їхніх тілах, якби не ти. Твоя кров відродила їх до нового життя, — вона обійняла чоловіка. — Якби не ти, я не з'явилася б на світ.
Андре був здивований ходом її думок. Сам він ніколи не надавав такого великого значення перетворенню тих двох молодих людей. Але так, він завжди відчував відповідальність за все
те, що відбувалося з родом Воранор. Певно, тому Андре так довго заплющував очі на діяльність свавільного брата Лів Артур. І, певно, з тієї ж причини він відчував якусь скорботу, дещо зовсім для нього незвичне, через загибель останнього чоловіка з роду Воранор.
— Виходить, у мене є і твоя кров, — продовжувала свої роздуми Лів. — Отже, спочатку я була пугачем,
а не червонооким вороном. Мені ніколи не подобався наш сімейний герб.
— Маю тебе засмутити, народжена ти все ж таки вороном, — Андре пригладив її чорне волосся, змахнувши з нього кілька крихітних сніжинок. — Але тепер, будучи моєю дружиною, ти, звичайно ж, пугач. Якщо чесно, ніколи не чув, щоб жінки охоче ототожнювали себе з цим птахом, — злегка посміхнувся він.
— Хіба не твоя кров зробила вампірами Браварха та Валінью? Чому ти кажеш, що в мені її немає? — Лів засмутилася. Їй не хотілося знову ставати вороном.
— Мила моя, подумай, скільки іншої крові побувало в організмі твоїх предків, — сказав Андре. Але тут же вирішив припинити свої аргументи. Він вирішив підтримати впевненість Лів у тому, що в ній тече
його кров. А значить, вона може бути такою ж сильною і невразливою, як він. І смертна доля Воранорів не наздожене її.
— То була просто їжа. А твоя кров заклала ті гени, завдяки яким вони вижили, завдяки яким я народилася. І народилася не людиною, а вампіром, — наполягала Лів.
— Насправді ти маєш рацію, — Андре притис її до себе. — Ти моя мила нічна пташка, — ніжно прошепотів він їй.
В цей момент вони виглядали точнісінько як мармурові фігури Браварха та Валіньї.
— Я хочу показати тобі дещо, — сказав Андре.
— Тут? — здивувалася Лів. Що нового він міг показати їй
у будинку, де вона, ще будучи дитиною, успішно обстежила
кожен кут і знайшла всі схованки.
— Так, тут, — Андре відступив від неї на кілька кроків, помахав рукою і окреслив перед собою коло. Повітря всередині цього кола
затремтіло, перестало бути прозорим.
Він вигукнув кілька фраз незрозумілою для Лів мовою.
— Ми побачимо історію Браварха та Валіньї детальніше, ніж ти її знаєш. І я розповім те, що мені відомо, — пояснив він дружині свої дії.
Лів залишалося лише здивовано спостерігати за змінами у просторі кола. Після коливань повітря,там, де до цього Лів бачила мармурові статуї своїх далеких предків, тепер з'явилася зовсім
інша картина.
Чоловік, схожий на Лінеро, але значно старший на вигляд, лежав на приморському валуні. Він вдивлявся в незмінно сріе небо й розмірковував про те, що робити з його відтепер вампірським життям. Дружина Валінья полювала і приносила йому тварин, яких могла розшукати. Іншого джерела крові у них не було. Вона терпляче чекала, коли ж її коханий пробудить у собі мудреця, і вони зможуть вирушити на пошуки людей. Цього разу вона змогла вполювати лише ворона, великого, сильного, проте крові в ньому було надто мало. До того ж, вона виявилася огидною на смак. Та саме ця кров пробудила свідомість Браварха. Очі молодого вампіра зблиснули новою ідеєю. Він зрозумів, за ким люди підуть, куди б їм не наказали і кому добровільно віддадуть стільки крові, скільки від них забажають. За божеством. Поки він пив кров ворона, йому пригадали всі повір'я їх із дружиною рідного племені, від якого вже нікого, крім них двох не лишилося. Їхні одноплемінники вірили в духа Воданаза.
Ніхто ніколи не бачив його, але всі знали, що Воданаз сильніший і мудріший за будь-кого з людей, йому підкорені всі тварини й рослини. Погода  — прояв його настрою. Тому Воданаза не можна сердити.