Глава 2. Супергероїня

Я ледве не проспала, а коли спустилася на кухню, то помітила, що мої батьки зацікавлено щось дивляться у телевізорі.

- Ти вже чула, Вероніка? – запитала мама. – У місті з’явилася супергероїня.

- Невже? – зробила я вигляд, що здивувалася.

- Так, вночі піймали лиходіїв із банди Лисиці, - відповів тато. – Коли прибула поліція за анонімним викликом, вони були зав’язані ліанами та стверджували, що їх схопила дівчина, яка ховалась у тінях та володарювала деревами.

Володарювала деревами. Звучить смішно. Мавка – володарка дерев. Але насправді я відчувала гордість і радість від того, що зробила хорошу справу та прославилась.

- Чому ти радієш? – підозріло запитала мама. – Рада, тому що твої улюблені фільми почали оживати?

- Я б не сказала, що вони оживають, - відповіла я, взявши тарілку зі своїм сніданком. – Просто там де є суперзлодій повинен бути й супергерой.

Ніхто мені не заперечив. Мої батьки не любили розмовляти на тему супергероїв. Уявляю, як їм було почути про те, що у місті з’явилася супергероїня. І звичайно ж мені навіть не треба уявляти, що я не маю із цим нічого спільного. Вони навіть і не подумають, що це можу бути я, як би образливо це не було.

- Ти нічого про це не чула? – поцікавився тато. – Ти ж спеціаліст по героях. І це було недалеко від нашого будинку.

- Ні, на жаль я вночі нічого не чула, - знизила плечима я.

Мати одразу же незадоволено на мене подивилась. Мабуть, подумала, що я можу проспати все життя. Але цього разу я не відчула злості, бо знала правду. І ця правда гріла мене всередині.

- Ти що, вже не збираєшся на роботу? – запитала вона.

- Я йду в душ, - відповіла я. – А потім буду одягатися. Не хвилюйся, цього разу я не запізнюся на роботу.

З цими словами я дійсно пішла у душ. А потім почала вибирати, що вдягти на роботу. Мені здалося, що я вибирала його дуже довго. А потім мій погляд зупинився на зеленій сукні. І коли я дивилася на себе дзеркало, то помітила зелені пасма волосся. Навіть дивно, що мої батьки не помітили їх, коли я була на кухні. Зате вони помітили, коли я спустилася на кухню другий раз.

 - До речі, що із твоїм волоссям? – запитала мама і спробувала доторкнутися до волосся, але я ухилилася від її руки. – Коли ти встигла їх пофарбувати?

 - Учора разом із Вікою, - відповіла я майже правду.

- Тобі личить, - зробила вона зненацька комплімент. – Особливо у поєднанні із цією зеленою сукнею.

- Так і потрібно було, - посміхнулася я. – Ну я пішла.

Дивно, але мої нові здібності відкривали в мені ще й більше впевненості у собі. Я вже не була ніким. Я була людиною, котра могла змінити якщо не світ, то багато чого. Справді дивовижне відчуття.

Так що на роботу я пришла у гарному настрої. І навіть перестала хвилюватися. На що звичайно звернули увагу решта.

- Гарна сукня, - помітила Юля. Одна колега, котра сиділа поруч зі мною. Вона була невисокою, худесенькою та світлокосою.

- Дякую, - посміхнулася я, і вона одразу пересіла ближче до мене. Це було щось новеньке. Але я була не проти.

- У нас не біло раніше можливості поговорити, чи не так? – запитала одразу ж вона. – Як тобі тут працюється?

- Звикаю, - відповіла я, а краєм ока помітила, що в офіс зайшов Алекс. Він як звичайно був на своїй хвилі, і не помічав нічого навкруги. – А ти що можеш сказати с цього приводу? Ти ж працюєш тут уже деякий час, чи не так?

- Жити можна, - знизила вона плечима. – Не найгірша робота у світі. Ти, мабуть, тут ще не з усіма познайомилася?

- Ні, - посміхнулася я. – Але я все ж не втрачаю надії це зробити. Хочу по скоріше стати частиною колективу.

- Ти вже його частина, - завірила мене Юля. – Чи не правда, Серж?

- Так, - відповів високий темноволосий хлопець, котрий щойно зайшов. Він навіть напевно не почув, на що відповів.

- Ось бачиш, - промовила вона. – Не хвилюйся, й швидко перестанеш відчувати себе чужою тут.

- Рада це чути, - відповіла я.

А потім вона відвернулася знову до свого комп’ютера. Робота почалася, і довшої розмови поки не що не намічалося. Так що я знову звернула свою увагу на Алекса. Хлопець був незворушним, поки працював. А потім раптово перевів на мене погляд. І у його погляді я помітила слабкий вогник зацікавленості.

- Симпатична зачіска, - промовив він.

Я відчула як запалало моє обличчя. Мені стало жарко. А серце билося так швидко, наче намагалося вирватися із грудної клітки. І це не минулося навіть, коли хлопець відвернувся. Що зі мною відбувається? Чому для нього це нічого не означає, а в мене ледве серце не зупинилось?

- Все гаразд? – запитала зненацька Юля. – У тебе червоне обличчя.

- Все гаразд, - відповіла я. – Просто тут дуже жарко.

Але вона продовжувала уважно спостерігати за мною, неначе щось підозрювала. Не хватало тільки, щоби хтось здогадався про те, що я відчувала до Алекса. Мені було досить скептицизму Віки.