Глава 3. Плани Лисиці

Коли я прокинулася, то одразу же згадала про свою нічну пригоду. Цікаво про це вже показували у новинах чи ні. Я вирішила одразу же вийти із телефону в інтернет і перевірити, не встаючи з ліжка.

А писали там про те, що поліція знову отримала новий подарунок, перев’язаний стрічкою від супергероїні. І як я і думала, злочинці не підтвердили свою причетність до банди Лисиці. На що вони тільки розраховували? Про що вони думали, коли грабували магазин, коли вже з’явилася я? Може вони думали, що я пройду повз, якщо вони звичайні злодії? А можливо, вони просто нічого не думали. Такого варіанти теж не треба було відкидати.

- Ніка, ти вже встала? – почула я голос мами, а потім вона постукала у двері.

- Так, - відповіла я. – Зараз вийду на сніданок.

Я все ж змусила себе встати із ліжка. Робота чекати на мене не буде. Як і моє звичайне денне життя.

- У цей раз злочинці навіть не бачили, із якої сторони на них напали, - почула я одразу новини, як вийшла на кухню. – Вірогідно, вона не хоче відкривати своє обличчя. Або не бажає, щоб її взагалі бачили.

- Схоже, що ця супергероїня вирішила серйозно зайнятися чисткою міста від злочинності, - промовив тато. – Ким би вона не була.

- Тоді головною її метою повинна бути Лисиця, - погодилася мама. – Давно пора, щоб хтось зупинив цю вискочку.

Я навіть не очікувала від моїх батьків таких емоційних відгуків. Але вони були цього разу праві. Я повинна зайнятися головним завданням, а саме знайти та зупинити Лисицю. Та зрозуміти нарешті, що вона планує.

- Можливо, це лише початок, - помітила я. – Крім Лисиці є також і звичайні злочинці. А дрібні поплічники можуть вивести її на лисячу нору. Це можна назвати полюванням на Лисицю.

- Не думаю, що в неї такий хитрий план, - промовила мама, і я почервоніла. – Я важчаю, що вона просто легковажно поводиться.

Чому одразу потрібно було заперечувати мою точку зору, якщо вона правильна? Вона що, все ще важчає мене маленькою дитиною, котра не знає, що говорить? Тоді треба довести, що моя точка зору правильно. Що у Мавки й справді є план.

-  І як ти збираєшся організувати полювання на Лисицю? – запитала в моїй голові Мавка. – Її буде не так просто зловити.

- Але спробувати можна, - відповіла я.

- Ти щось сказала? – запитала мама.

- Ні, просто дещо згадала, - промовила я і знизила плечима.

- Ти не запізнюєшся на роботу? – знову підозріло подивилася на мене мама. – Ти ж не хочеш її втратити?

- Звісно ж ні, -  тяжко зітхнула я, одним ковтком допила каву і пішла переодягатися до своєї кімнати.

Коли я одягла сині джинси та зелену футболку із візерунками листя та гілок, батьки знову на мене здивоване подивилися. Чого вони так дивляться на мене? Їм що не подобається сьогодні все, що я роблю?

- Що? – запитала я із викликом.

- Чому ти так захопилась зеленим кольором? – запитала мама. – Ти виглядаєш не так, як звичайно. Інакшою.

- І як я зазвичай виглядаю? – запитала я.

- Більш…скромною, - відповіла вона, окинувши мене уважним поглядом.

- Та я й зараз виглядаю не надто відкрито, - знизила я плечима. – Гаразд. Мені треба йти. До вечора.

І я швидко пішла за двері, перш ніж мені б встигли щось сказати та зіпсувати настрій. Чи дійсно я почала змінюватися? Я не помічала, але може зі сторони було видніше.

Сьогодні Алекс майже зі мною не розмовляв. Не знаю чому, але це трохи засмутило мене. Сьогодні я, мабуть, нічим не звернула його увагу.

Під час перерви я зайшла в кафе поруч із роботою випити кави й це був саме час, щоб подумати над тим, як вистежити Лисицю. Зробити приманку? Але сама я нею не можу бути. І навіть уявлення не мала, що це може бути. Як би ж знати, коли та де її посіпаки знову виберуться із нори. Тоді я б могла їх вистежити. А як би ще побачити Лисицю, було б взагалі чудово.

- Тут вільне місце? – запитав зненацька голос поряд зі мною.

- Так, звичайно, - відповіла я, і коли побачила, що поруч сідає Алекс, знову почала червоніти. Так, Ніка, поводь себе звичайно. Придумай, як підтримати співбесіду.

- Ти весь в далеких думках, - помітив він. – Напевне в тебе дуже цікаве життя за межами роботи.

- Можна і так сказати, - посміхнулася я. – А тебе все ж таки приваблює все загадкове, чи не так?

- Як ти здогадалась? – посміхнувся він.

- Тому що…  - я збиралася чесно відповісти, але потім зрозуміла, що буде звучати, як претензія, тому передумала і замовчала.

- Ну? – запитав він. – Закінчуй, я не ображусь.

- Тому що ти звернув на мене увагу, тільки коли я стала загадковою, - відповіла я. – І підкрадаєшся непомітно.

З хвилину Алекс мовчав, неначе обдумував мої слова. А потім раптово розсміявся і я не знала, як на це реагувати.

- Ти у чомусь права, - нарешті промовив він. – Всіх хлопців приваблюють загадки, котрі хочеться розгадати.