Мавка

Глава 7. Викрадення

Але наступного ранку я згадала, що я вже обіцяла Лізі, що заберу Соню зі школи. Вчорашній день змучив мене забути про це. Але я зрозуміла,  що навіть якби я сама забула, мої батьки про це б нагадали.

- Ліза сказала, що ти забереш сьогодні зі школи Соню та приведеш сюди, - помітила мама за сніданком. – Ти з нами залишишся?

- Що? – здивувалася я, але відчувала вже себе трохи винуватою. – У мене вже були свої плани, але Соню я заберу так.

- Чому б тобі не посвятити свій вихідний племінниці? – запитала мама. – Ти що, не хочеш провести із нею день?

- У мене вже були свої плани, - повторила я. – Ти ж мене чула.

- Ти поводиш себе, як егоїстка, - відповіла вона. – Дитина засмутиться.

- Я бачилася з дитиною позавчора, - помітила я. – І я постараюся повернутися раніше. Мені хочеться прогулятися трохи.

На це матері не знайшлося, що відповісти. Так це іноді дратувало. Було просто дивно, що в неї не знайшлося якихось також раптових планів, що залишити Соню на мене. А я повинна залишати всі свої плани та бігти робити те, що вони говорять. Я тяжко зітхнула, виражаючи цим мою думку.

- Тобі завжди важко зробити те, що тебе просять, - ображено помітила мама.

- Я завжди допомагаю, - відповіла я. – Я заберу її зі школи, приведу до тебе, а потім повернуся трохи пізніше.

- Якщо ти так наполягаєш, - промовила вона невдоволено. – Але б ти могла взяти її із собою по своїх справах.

- Їй буде нудно з нами, - промовила я у відповідь. – І тобі хіба також не хочеться провести час з онукою?

На це вже вона нічого не відповіла, і тільки ображено пройшла повз мене у свою кімнату. Вочевидь, цю словесну битву я виграла, але полегшення це не принесло. Так було завжди після сутичок із батьками або Лізою.

Я згадала, що мені треба було йти за Сонею на дванадцять. І це було полегшенням не йти після цього одразу на роботу. Я привела себе в порядок, помила посуд та пішла за дівчинкою. Мама все ще була у своїй кімнаті. Мабуть, ще була ображена на мене. Я спробувала викинути це із голови, доки повільно йшла до школи племінниці. Звісно, Соня засмутиться, коли я з нею не залишусь. Можливо б, і варто було побути трохи з нею Я згадала, що також обіцяла з нею трохи погуляти. Впевнена, що Юля та Алекс це мені пробачать. Я витягла телефон і відправила їм смс, що зустрінусь із ними пізніше. Відчуття провини трохи заспокоїлося.

Дорогою до школи, я чекала відповіді від друзів, але вони не відповіли. Можливо, вони взагалі ще сплять. Тоді точно не образяться на мене за те, що я прийду пізніше. Я трохи поквапилася, щоб прийти раніше до Соні. Не хотілося її засмучувати. Не хотілося, щоб вона чекала та думала, що про неї забула. Вона ж вірила також в мене.

Але доїжджаючи останню частину шляху на маршрутці, я втрапила у пробку. Я запізнилася хвилин на сім. Це ж не сильне запізнення, ні? Школа Соні знаходилася далеко від мого дому. Треба було поспішати з самого початку.

Забігши до школи, я побачила цілий натовп дітей та батьків, котрі прийшли їх забрати. Але Соні ніде не було видно. Але одне знайоме обличчя я все ж побачила. Це була сусідка Лізи, її син ходив із Сонею в один клас.

- Їх клас вже виводили? – запитала я. – Ніде не бачу Соню.

- Ні, їх ще… - і в цей момент у коридор з одного кабінету з’явилося ще більше малюків. Дуже багато малюків на один квадратний метр. – А ось й вони.

Я почала шукати поглядом Соню, але її знову ніде не було видно. Тривога повернулась до мого серця, на душі почали скребтись кішки. Цьому точно є пояснення. Соня, мабуть, ще у класі. Мабуть, вона закінчує з уроками. І я пішла туди. Я застала там молоду вчительку, котра перекладала зошити на столі. Соні не було й тут. Неприємне відчуття почало приймати форму паніки всередині мене.

- Добрий день, - промовила я, намагаючись не виказувати хвилювання. – Я за Сонею. Я її тітка і повинна її забрати.

Подив та нестримна паніка явно відобразились на обличчі вчительки. Це не допомагало мені пригальмувати власну паніку.

- Але… її вже забрали, - не впевнено і трохи боязно промовила вчителька. Моє серце остаточно впало в п’яти.

- Що значить забрали? – мої слова прозвучали трохи різко, але мені було вже все одно. Обличчя вчительки з переляку почало втрачати фарби на очах.

- Я…я не знаю, - запинаючись відповіла вона, викликавши моє роздратування. – Прийшла дівчина і сказала, що це вона тітка Соні.

- І що Соня? – сердито запитала я. – Просто взяла та пішла з чужою тіткою?

- Мені здалось, Соня її впізнала, - дівчину вже почало трясти від страху, але я не звертала на це увагу. Я готова була когось вбити.

- Що значить вам здалося? – обурено запитала я. – Як ви могли віддати дитину у чужі руки? Якщо з нею, щось станеться, я повернусь сюди та ви пожалкуєте, що взагалі працювали тут!

Дівчина вже майже плакала. Вона, мабуть, вже і сама жалкувала, що працювала сьогодні. У кабінет заглянула інша, старша вчителька.

- Що сталося? – запитала вона здивовано. – Якісь проблеми?

- Так, великі проблеми, - відповіла я. – Ваша колега віддала мою племінницю у чужі руки. Як так можна було?




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше