Глава 8. Лисиця в овечій шкурі.

Прокидаючись, я не відразу змогла зрозуміти, де знаходжусь. Було таке відчуття неначе я під анестезією і ніяк не можу вислизнути з туману. Спогади поверталися частинами. Викрадення Соні. Записка. Склади. Соня. Темрява.

- Ти нарешті прокинулася, - почула я знайомий голос і зрозуміла, що я сиджу у некомфортній позі та ще й прив’язана до чогось. Все моє тіло вже боліло від цього. Як і голова, якою я напевно вдарилась.

Але коли я відкрила очі, то мене очікувало ще й неприємне відкриття. Переді мною стояла Віка та нахабно посміхалась.

- Так це ти Лисиця, - прошепотіла я. – Я повинна була здогадатися.

- Я була здивована також, що ти не здогадалася раніше, - відповіла вона. – Я була більш догадливою ніж ти у цьому плані.

І тоді я зрозуміла, що не давало мені спокою весь цей час. Я смутно підозрювала, мабуть. Десь у підсвідомості, що Віка може бути Лисицею, але моє серце не хотіло в це вірити. Але тепер все стає зрозумілим. Віка та Лисиці обидві щось шукали. Те, що Соня пішла зі знайомою людиною. Те, що Лисиця з’явилася на моїй роботі й наказала схопити дівчину там. Вона хотіла схопити мене.

- Як давно ти підозрювала мене? – запитала я.

- Майже с самого початку, - пихато заявила дівчина, котру я вважала подругою. – Ти зовсім не вмієш брехати.

- Ну так, - уїдливо відповіла я. – Куди ж мені до тебе.

- Ти стала більш впевненою у собі, - продовжила вона тим часом. – Почала світитися буквально із середини. Тож я почала за тобою слідити.

Я згадала той день, коли знайшла її у парку після зустрічі з Алексом. Мені тоді здалося це дивним. Виявилося, що мені не здавалося.

- Я підслухала одну твою розмову з твоїм новим хлопцем, - продовжила вона. – І вирішила перевірити одну свою теорію.

- Ти відправила своїх головорізів до мене на роботу, - похмуро промовила я. – Щоб вони викрали когось, і заявилася Мавка.

- Вірно, - посміхнулася я. – Щоправда, я навіть не сподівалася, що ти проявиш себе і вирішив використати силу прямо там.

- Але твої помічники мало того, що не повернулися, а й були арештовані, - гордо промовила я, всміхнувшись.

- Чесно зізнаюся, - промовила вона. – Я була вражена. Там ти мене переграла. Але як бачиш, я не вмію програвати. Та й гра ще не скінчилась.

- Після невдачі на роботі, ти вирішила викрасти Соню, - зло промовила я. – Ти у своєму розумі, взагалі? Вона ще дитина!

- Але ж з нею все гаразд, чи не так? – знизила вона плечима, неначе не сталося нічого страшного. – Ніхто не зробив їй боляче і вона ледве злякалася.

- Я тебе лякаюсь, - заперечила я. – Те, що ти здатна на викрадення дитини та використання, як приманки, дуже мене лякає.

- Цього не сталося б, якщо ти б не встрявала в мою плани, - зло промовила вона. – Раптово захотіла пограти в супергероїню та ледве не зруйнувала мої усі плани. А ще ти мені не повідомила про те саме місце.

- Ти хочеш забрати силу собі чи не так? – запитала я. – Ось у чому полягає твій план?

- Ти не гідна цієї сили, - похмурнішала Віка. – Ти не знаєш й половини того, що знаю я. Я не один місяць займалась дослідженням цього явища.

- І що ж ти дізналася? – поцікавилася я. – Чому ж не пішла одразу до того місця?

- Воно не працювало! – вигукнула дівчина. – І я навіть не знаю, у чому причина. Але я впевнена, що причина була у тобі!

- Просто це ти не гідна сили, - фиркнула я. – Просто боїшся у цьому собі признатися. Тому ніхто не прийшов на твій поклик.

- О, ти рано радієш, адже не знаєш всього, - прошепотіла вона. – Ця сила не добра. Поступово вона візьме контроль над тобою та зіпсує тебе!

- Це неправда, - заперечила я. – Ти просто хочеш лишити мене впевненості, і щоб я відмовилась від своїх сил.

- Це правда, - всміхнулась Лисиця. – Згадаєш мене, коли прийде час. Стримувати силу тобі буде нелегко.

Я не впізнавала свою подругу. Переді мною неначе стояла зовсім незнайома мені людина. Ця людина була безсердечною та байдужа. Вона піде по головах заради своєї цілі. Я не могла повірити, що я так у ній помилялася.

- Ти огидна мені, - промовила я.

- Цьому місту необхідна допомога, щоб постати із бруду, - промовила вона. – А ти заважаєш мені робити те, що необхідно.

- Так що тепер? – поцікавилась я. – Вб’єш мене?

- Не обов’язково, - всміхнулась Віка знову. – Я може і жорстка, але не чудовисько. Достатньо протримати тебе тут, поки я не закінчу.

Я спробувала прикликати свою силу та перевтілитися, але раптово…не змогла. Ось тепер мій гнів перетворився на паніку.

- Що ти зі мною зробила? – здивовано запитала я.

- Боюся, що ти знаходишся у старому бомбосховищі, де неможливо дотягнутися до дерев або землі, - всміхнулася дівчина. – А ще ти втомилась та зовсім залишилася без сил. Куди вже боротися зі мною? Ну, гарного проведення часу.

Вона засміялася своєму зовсім не смішному жарту та пішла. Більше я нічого не чула. Я знову спробувала перевтілитися, але як і в минулий раз, в мене нічого не вийшло. Вона зловила все ж таки мене у пастку. Алекс попереджав. Я намагалася роздивитися все, що мене оточує, щоб щось із цього мені допомогло. Але без явних результатів. Тільки ящики та бетоні стіни. Віка постаралася, щоб у мене не було виходу. Де ж вона знайшла таку будівлю? Навіть вікон не було. І що Лисиця збиралася робити?