Глава 3

Огняна лежала на постелі й дивилася на те як місяць викреслює дивовижні фігури на стелі.

Голову дівчини заполонили тяжкі думки. Темні, неначе важкий туман, вони проникали в її мозок, не давали думати про щось хороше.

Сьогодні був четвер і вона ходила на вокал. В неї дуже гарний голос. Викладач знову питав, чому вона не хоче виступати на сцені. Говорив про те, що невдовзі відбудеться новий конкурс з вокалу і вона може стати його учасником. Вона може виграти його!

Огняна знову відмовилася. Вже вкотре.

В неї гарний голос. Де ви бачили мавку з поганим голосом? Їх просто не існує.

Мавка... Яка живе в місті. Мавка яку не приймають інші мавки. Мавка, лісове створіння з ім’ям полум’яним. Смішно.

Всі вони стали мавками, померли, ще в дитинстві. Як? Не пам’ятають. Найстаршій з них, з тих хто живе в цьому лісі, трохи більше ніж три сотні. Огняна - наймолодша. Їй лише шістнадцять років. Як мавкі. В скільки вона померла, й сама не знає.

Діти, дівчатка, помирають, перероджуються як мавки, а потім, старші мавки виховують молодших. Так було завжди. Та на Огняні система дала збій.

Біля лісу, в тій хаті в якій зараз живе Огняна, жила стара. Мавці подобалися люди і вона частенько бігала до окрайок лісу. Людська подоба їй подобалася більше. Так, одного разу, стара й спіймала молоду мавку і забрала на виховання. Звісно, стара згодом дізналася кого виховує, та змінювати нічого не стала.

Мавки забирали Огняну час від часу, навчали, та повернутися до лісу дівчина не схотіла. Лиш декілька разів в місяць ходила до нього, щоб не втратити силу й навчитися тому, що повинна знати мавка.
Так і вийшло, що і серед людей вона виявилася чужою, і серед мавок рідною не стала.

«Ти слабшаєш» - сказала старша мавка і ця думка засіла в Огняни в голові.

«Я не слабшаю! Зовсім ні. Я багато чого можу, не менше аніж інші мавки. Все вам доведу!». З такими думками Огняна поринула глибоко в сни інших людей. Так глибоко як ніколи до цього. Їй навіть здалося, що зараз вона потрапить на виворітний бік світу. Туди, звідки не вдасться вибратися. Але ні, вона потрапила в сон.

В звичайний, теплий сон. Жовте поле пшениці колихалося під зеленим небом. Сонця не було, але водночас відчувалося його тепло. Дивно, але такі вже ці сни. Тут все дивне. Навіть сама Огняна. Тут, у світі снів, вона залишалася людиною, але шкіру її перетинали білі візерунки. Від стоп до зап’ястя, переходячи на шию, залишаючи свій слід на щоках та лобі. Насправді їй подобалися ці візерунки. Саме в такому вигляді дівчина відчувала себе собою.

Дівчина обернулася навколо в пошуках володаря цього сну. Поле виглядало пустинним. Лише приглядівшись Огняна помітила стежку й пішла туди куди вона прямувала. Цей сон був гарним і вона могла уявити які запахи йдуть від нагрітої землі, як співають тут пташки. На жаль птахів не було. Та й запахів в цьому світі немає.

Вона тяжко зітхнула, але вже через декілька митей її увагу привернув чоловік. Той чоловік в сон до якого вона потрапила.

В нього було темне курчаве волосся і навіть так, сидячи на землі, було помітно, що він доволі високий.
Він щось робив сидячи спиною до Огняни й дівчина перехилилася через його плече, щоб побачити чим він займається. В його руках були квіти.

- Що ти робиш? - зацікавлено спитала дівчина.

Чоловік здригнувся від несподіванки й подивився на Огняну. Вона ж сіла з ним поруч не боячись забруднити білу сукню.

- Так що ти робиш? - перепитала дівчина.

- Плету віночок, - вже заспокоївшись відповів хлопець, подивившись на Огняну темними очима.

- Для кого? - поставила наступне питання Огняна.

- Напевно для тебе, - знизав плечима він. - Хочеш також сплети віночка? В мене достатньо квітів.

- Соромно признаватися, та я не вмію.

- Не соромся, я тебе навчу, - посміхнувся хлопець.

І дійсно, навчив. Цієї ночі Огняна зплела перший в своєму житті віночок, а після подарувала його володарю сну.

В його сні було затишно і вона не хотіла йти. Залишок ночі вони сиділи поруч і дивилися на те, як на зеленому небі з’являється чорний місяць і світ поступово темнішає.

Прокинулася дівчина відпочилою та наповненою гарним настроєм. Погані думки покинули її мозок і більше не турбували своїми грубими розповідями.

П’ятниця зустріла дівчину гарною погодою та скасованою парою. Замість того щоб йти додому вона з Настусею пішли в улюблене кафе.

- Ти неначе світишся сьогодні. З тобою таке доволі рідко буває. Приблизно раз у місяць, хоча, це тільки я помічаю. Що сталося такого гарного. Хлопець з’явився? - питала Настуня.

-Що ти таке говориш? Звідки в мене хлоцець? - здивовано запитала Огняна.

- Й справді, звідки йому взятися? Так що трапилося?

- Нічого, просто сон гарний наснився. Такий світлий та спокійний.. Хотіла б я ще такий побачити.

- Тобі частенько такі сни сняться. До речі... Нещодавно, у вівторок тобто, я до тебе вночі приходила, та ти мені не відкрила. Не почула чи що? І потім така заспана була неначе цілу ніч не спала. Може все ж таки хлопець? - перепитала Настуся.

- Нема в мене хлопця. У родичів була, не було мене вдома. - починала сердитися Огняна.

- У родичів та й у родичів, - знизала плечима Настуся. - Може все ж таки познайомиш мене хоч з кимось з них. Я про них від тебе чую, але ніколи не бачила.

- Може й познайомлю, - видихнула збентежено Огняна.

Хоч Настуся і залишила цю тему за спиною, у Огняни з’явилося погане передчуття. Настя дуже вперта дівчина і якщо вже підняла цю тему, то так просто її не залишить.

«Може дійсно з кимось з сестер познайомити?» - майнула думка в голові дівчини.