Глава 23

23

На краю слобідки в повітці на сіні лежав Фалдовський.

Дворецький рачкував коло нього. Обтулював, обтирав піт з чола і мастями натирав порубане й потовчене тіло.

— Бог ласкав, Бог ласкав! — приговорював. Себе чи хворого потішав?

Фалдовський підняв одну повіку: "Води!"

Дворецький подав повний глечик.

Недужий жадібно притулив до нього спечені уста. Потягнув, йойкнув і повалився горілиць.

— Палить!

— Де? Де? — допитувався вірний слуга, але пан не відповів нічого, лиш рукою, по тілі повів, буцім хотів сказати, що скрізь.

— Бог ласкав, Бог ласкав, перестане, — потішав його дворецький, хоч мабуть, сам своїм словам не вірив. Фалдовський був так порубаний, поколений і побитий, що здорового шматка тіла й домацатися було годі. За всі часи і за всі роки рукою Босаковського дістав.

Мовчки лежав, скривавлений і почорнілий, уже навіть і стогнати не міг.

Як підняв одну повіку, то вона так і трималася, відкриваючи страшне, кров'ю накипіле око. Смішно і страшно якось дивилося воно на світ. Дивувалося, звідкіля тут Фалдовський узявся. Чому він на сіні й соломі лежить, а не на пухах, як звичайно. Повітка, тік, з бальків і кроков павутиння звисає, вікон нема, лиш крізь відхилені двері смуга мутного осіннього світла паде, — що воно все має значити?

— Води! — вистогнав знову недужий.

Дворецький налив собі на пригорщу і закропив пана. Другою обмив йому чоло і скроні. "Бог ласкав, Бог ласкав", — потішав його.

Фалдовський зітхнув, аж йому у грудях заклекотіло, буцім щось обірвалося.

Дворецький пильно подивився на нього, а тоді ухо до грудей притулив: серце ще билося, значить, не вмер.

— Пане мій! Пане! — шепнув йому до вуха, але відповіді не дістав. — Пане! — і тихо.

Якась спізнена муха над головою хворого бриніла. То на ніс йому сідала, то проходжувалася по лобі, хворий ледве помітно кривився. Скоботала його. Дворецький довго відганяв муху. "Може, це душа одного з тих, що його Фалдовський зі світа насильно зігнав? Прийшла тепер і мститься над безборонним у тяжку годину смерті", — погадав собі, і мороз пішов йому по спині.

А муха й далі герцювала по лобі недужого. Дворецький не втерпів. Зачаївся і зловив її у жменю. Наслухував. "Бач, як бринить, мов сердиться! Таке мале, а таке докучливе сотворіння!"

Муха дзикнула ще раз і втихла. "Отак і ми, — думав собі дворецький. — Дошкулюємо один одному, спокою не даємо, аж припадок зачаїться, фать! І вже ми в його жмені. Посердимося ще трохи, а там і заспокоїмося навіки!"

Хотів чоботом розчавити докучливу муху, але боявся, щоб не втекла й наново не почала своїх поганих герців, тому встав і викинув її надвір — нехай собі летить, коли ще може, бо й так недовгий її вік.

А тоді вернувся, сів на стільці і наслухував пильно. "Може заснув, а може у сні й скінчив. Дав би це Бог, щоб не мучився довго".

Фалдовський лежав так тихо й непорушно, що довго треба було вдивлятися в нього і вслухатися, щоб пізнати, що він ще не труп.

На дворі цяпотів дощ. Вітер шумів і кидав крізь відчинені двері сухими зів'ялими листками.

Кілька їх Фалдовському на груди впало.

"Це так замість похоронних вінків, — подумав собі дворецький. — Такий був пан, такий вельможа, усе перед ним трухтіло, а тепер, як Лазар, лежить, аж дивитися прикро. Жив у палатах, а гине в шіпці, не знав, якої їжі й питва забажати, а тепер кілька крапель води, та й ті вливати треба, — Боже мій, Боже!"

На гадку насувалися спомини з давніх часів, коли він ще у дворі старого пана служив. Фалдовські недавно прийшли на Україну. З дня на день багатіли, з дня на день землю під свою руку горнули, людей садовили на ній і прибутки тягнули. Згодом доньок повивіновували й повіддавали, син на батьківщині залишився. Що то за "панич" був, най Бог боронить і заступить! І сам спокою не мав, і другим не давав. Як не лови, то наїзди, як не дикі бешкети, то суди, процеси, бійки. Пощо він по тих судах їздив, хто його знає, з судів і присудів сміявся, з копних, чи інших, усе одно. На всі свистав. Як він хотів, так мусило бути. На те він шляхтич і пан. На яку жінку або дівчину оком кинув — та вже пропала. Вибирав щонайкращі, вередливий був, най Бог йому простить. Лука йому в нечистих ділах помагав. Ой, не одна їх обох проклинає, а коли б так оцей став, що за гайком мерехтів, спустити можна було, то... І старий перехрестився. "Господи! Велике милосердя твоє!... Аж на останній карк скрутив, на Марусі. А казав я Луці: лиши! Це ж дівчина немалого коліна, виявиться — і буде біда! Не послухав мене. І тепер має за своє. Обидва з Фалдовським поламали собі зуби на тім смачнім шматку".

Сон зморив старого. Сидячи задрімав. Кидався, кивав, як жид на шабасі, аж скотився на сіно і захропів. У сні побачив Суботів і покійного гетьмана. Стояв у сірім жупані біля колоди, на якій голови рубали. Звідкілясь і Тиміш узявся. Загонистий, гарячий, сам пал. "Клякай, старий!" — гукнув. Усім так буде, як не нині, то колись, усім, хто не живе по правді. Клякай!..." "Я не хочу!" — відповів перестрашений дворецький і збудився. Якою ж величною палатою здавалася йому отся повітка.

— Свят! Свят! Свят! — хрестився і шепотів молитву.

Нараз Фалдовський підняв другу повіку.

— Ксавере! — гукнув, — а де я?

Дворецький зірвався на рівні ноги, скочив і припав до панської руки. "Маленький припадочок, ясновельможний добродію мій, пан у двобою ранені".

— У двобою? З ким?

— З Босаковським.

— Шляхтич?

— Так.

— То добре, — а помовчавши хвилину, насилу проговорив: "Твердої... руки... чоловік".

І знову замовк, лиш устами ворушив, буцім щось казати хотів, та не міг, бо сили не було. У грудях йому ніби хтось пилою різав, клекотіло.

Нараз: "Лука де?"

— На замочку остався, — відповів солодко старий слуга.

— Живий?

Дворецький мовчав.

— Живий? — повторив питання Фалдовський.