Глава 25

25

Нечаїха лежала на постелі, Маруся сиділа на лавці біля неї. Обі, хоч як утомлені, ні на хвилину не заснули. В головах їм шуміло, як на лото-ках у млині. Останніми часами так багато пережили, що заспокоїтися не могли ніяк. Марусі уста не замикалися. Розказувати мала що, Нечаїха слухала її радо, бо Маруся розказувала живо й щиро щебетала, як пташка, випущена з клітки.

Жалувала тільки, що не могла полковниці нічого доброго сказати ні про Чигирин, ні про родину Хмельницьких. Старша сестра Нечаїхи, Катерина Виговська, у небезпеці, бо її чоловік Данило — гетьмана брат, а гетьман тепер поза законом. Юрась на нього наступає, отже він проти своїх рідних сестер стає.

— Не можу подумати, — зітхала Нечаїха, — щоб Юрась моїм ворогом був. Ми його так любили й доглядали в недузі, а знаєш, як він часто недужав і що тоді з ним бувало. Тиміш, так цей палкої вдачі був і до гніву скорий, але Юрась, добряга, м'якосердний і ще до того побожний, мов чернець. Бувало, як зайде до церкви, то хоч волами його звідтіль тягни. Не знаю, що з ним тепер сталося.

— Лихі люди підштовхували гетьманича проти Виговських.

— Та чого ж бо вони від них хочуть? Виговські чесні й добрі, нікому лиха не вчинили. Покійний мій батько так їх обох, тобто Івана й Данила, любив.

У булаві діло, а не в доброті й честі, моя ласкава пані.

— А все ж таки, щоби на когось цькувати, треба мати якусь причину, якісь закиди йому робити. З якими ж тоді проти Виговського вони до Юрася підходять?

— Кажуть пану гетьманичеві, що гетьман Виговський відкопав Богданів скарб і присвоїв собі, а він був наш, родинний скарб Хмельницьких. І з якими дурницями вони не підходять!

— З якими, кажи!

— Говорять, що гетьман Виговський свої коні в мурованій, новій стайні поставив, а пана Юрія у старій стоять.

— Боже ти мій! Навіть такі марниці висувають тоді, як у краю такі великі події збуваються!

— А всьому тому Тетеря винен, він із злих найгірший.

— Не знаю, чому б то Тетеря мав на нас недобрий бути, ми йому нічого злого не вчинили.

— Авжеж, що ні. І навпаки, скільки разів до Суботова приїхав, ви його щирим серцем вітали. Але пан Тетеря на гетьмана Виговського настає, бо булави йому заманулося, і тому вже й вас він у ложці води втопив би. Не люблю я його, страх як не люблю! А ви, пані моя?

— Не маю його за що любити, я від нього здалеку тримаюся, Марусю.

— Страшний. Чорний, як циган. А тими очима, мов свердлами, вертить. Я завжди втікала від нього, бо чула, що до дівчат він дуже-то скорий. Так на них дивиться, як кодкодриль8. Скільки разів пригадую собі про смока, що королівну в яскині тримав, то все він мені на гадку приходить. Не дай Бог у його лабети попасти!

Нечаїха мовчала, а Маруся: "Боюсь, щоби він нам ще більшого лиха не накоїв. Кажуть, що доки до нас, до українців, пристав, то вже свою совість таки добре захляпав".

Нечаїха раменами здвигнула: "Не знаю". Вона нерадо про людей лихе слово казала і тепер, щоб відвернути розмову від Тетері, про Бориса спитала. "А ти його любиш, Марусю?"

Дівчина засоромилася. "Або я знаю..."

— А хто ж це має знати, я?.. Борис добрий козак. Не будь його, Бог вість" що було би з тобою і з нами, — додала по хвилині.

Маруся притулилася до Нечаїхи. "Люблю його. І сказати не вмію, як його люблю".

Нечаїха задивилася кудись далеко. А Маруся: "Тітусю, а не гріх так когось любити?"

— Гріх?.. Ні... тільки...

— Тільки що?

— Тільки недобре...

— Недобре? — перестрашилася Маруся і довго свій погляд не спускала із сумних очей Нечаїхи. — Чому недобре?

— Чому?.. Не знаю, як тобі це сказати... Бо...

— Бо що?

— Бо... розлучатися тяжко.

Маруся ще ближче притулилася до Нечаїхи, а тоді вхопила її руки й поцілувала палко.

— Бідні ви, бідні! — і розплакалася.

Нараз хтось ледве чутно постукав у віконце. Маруся побігла й зирнула. "Борис!"

— Чого ж бо він так рано прийшов? — Ще ніч, — дивувалася Нечаїха.

Маруся вибігла з хати, але за хвилину вернулася.

— Боявся, щоб ми не заспали, бо вже наші збираються у дорогу.

— Пора й нам, — озвалася полковниця, встаючи з постелі.

Господиня, в якої вони стояли, уже давно не спала, уже й сніданок

зготувала для своїх гостей: гаряче молоко, пшеничний хліб, масло й сир. "А це вам на дорогу", — сказала, вручаючи Нечаїсі кошик, повний усякої їжі.

— Мов свячене на Великдень під церкву, — всміхалася Нечаїха. Але прийняла й подякувала щиро.

Маруся по хаті стрибала. Намиста свого шукала. Знайшла й на лавці присіла. Присіли полковниця і Борис, щоби добро в хаті сідало. А тоді попрощалися з господинею. Прощання без сліз не обійшлося. Господиня, плачучи, іконою благословила на дорогу Нечаїху, Марусю і Бориса.

— Їдьте щасливо й най вас Бог провадить!

Вийшли з хати й прямували широкою сільською вулицею на майдан.

Борис полковницю попід руку провадив, бо мряка, мов море, затопила село так, що й світа Божого не було видно. Тільки на майдані гуділо щось глухо. Надягали останні вози й коні. Але люди не гукали й не перегукувались, лиш справно й складно ставали там, де їм Босаковський казав. Знати було, що відчули руку досвідченого провідника. Нечаїху примістив він на найкращому возі посередині валки. Сам скочив на коня і рушив з місця. Люди виходили з хати на ворота, здіймали шапки, а батьки благословили синів у дорогу. Просили їх, щоб не барилися довго і щоби не осоромили їх.

Виїхали в поле. Мряка все ще віддих у грудях спирала. Така густа й біла, як молоко. Село лишали за собою у долині, шлях підіймався злегка вгору під лісок, що бовванів перед ними, як осіння чорна хмара. Але чим ближче до нього, тим ясніше ставало.

Так посувалися, мов привиди нічні, може, годину, як не довше. Аж на горбі, за ліском, нараз немов би хтось сіру завісу угору підняв: відслонився широкий вид. Небо з сірого ставало фіолетове, зеленаво-синє, наче морська вода. Ще трохи й на сході, казав би ти, хтось мечем землю від неба відділив. Кривава смуга на обрію заблисла. Ширшала й кріпшала з кожною хвилиною, немов би там цілі села й міста горіли. А посередині палахкотіло найясніше — там сходило сонце.