СЛУХАЙ, ЩО МЕНШИКОВ СКАЖЕ

СЛУХАЙ, ЩО МЕНШИКОВ СКАЖЕ

Гетьман Мазепа попід руки зі світлійшим Олександром Даниловичем Меншиковим увійшли до сусідньої кімнати.

Була вона вистелена пушистими перськими диванами, котрі глушили навіть ходу здорових боярських стіп. Тільки козацькі сап'янці поскрипували злегка.

Кругом кімнати стояли шафи, а в них за мосяжними решітками уставлені в білий пергамін [3] пооправлювані книжки. Було й декілька переплетених у людську шкіру. Привіз їх гетьман ще колись давно з заграниці як доказ, що й там, де висока культура, лучаються прояви варварства. Над шафами висіли ритовини своїх і заграничних мистців, між котрими гетьман, зокрема, любив портрети Гондіюса.

У шкіряних вигідних фотелях і на дубових данцігських стільцях сиділи гуртками генеральні старшини, і полковники, і другі гості, розмовляючи півголосом із собою.

Прислуга розносила чорну каву, варену на турецький лад. Не мололи її, лиш товкли на крупи і пражили у мідяних риночках з довгими ручками. Кипучу, з шумкою, приносили й наливали з риночок у філіжанки з гербами Мазепи.

Запах кави мішався з тютюновим димом, бо чури розносили файки на довгих цибухах, набивши їх турецьким тютюном, котрого повно було у слонових ящиках на круглих столах. Дехто із старшин не приймав файки, лиш витягав із шараварів свою власну, на короткім цибушку, носогрійку і набивав тютюном з власного городу, до котрого так привик, що й гетьманський не підходив йому під смак.

Стародубський полковник Скоропадський, з лагідним панським обличчям, тримав у своїй тонкій долоні пухку руку генерального судді Кочубея і впевняв його, що йому й не снилася така грішна гадка, щоб обидити його "зацну й вельми шановну малжонку", Любов Федорівну. Нехай би й сам генеральний суддя приглянувся був до його тарілки, то сказав би певно, що це ніби живий "контерфехт" пані Кочубеїхи. Кочубей вузькими, татарського крсю очима дивився на стародубського полковника і похитував головою, аж довге товсте волосся скоботало його по потилиці. — Із-за такої пустої причини годі нам, пане полковнику, своєї товариської приязні псувати. Кажуть, що коли добре дивишся на місяць, то побачиш, як там брат брата на вилах тримає. Чому ж тоді і на гетьманській тарілці не можна було вам добачити портрету моєї пані? Що моя дружина — жінка стійка, з того я собі великого сорому не маю, бо вона мені, за недостатком часу, у моїх маєтностях велику поміч повседневно чинить, за що я Господові, встаючи й лягаючи, з глибини серця мого щиро дякую, що не спарував мене з якоюсь модницею, легким вітром підшитою. Кажуть про неї, що нібито як вона гляне, то молоко кисне. Та це лиш вигадки такі, бо, дивіть, кілько я літ з нею прожив, а й досі не скис.

— Якщо на вас, пане суддьо генеральний, дивитися, то треба сказати, що у вас дружина, що й кращої не треба.

— А так! Вона, бачите, не з тих, що, як то кажуть, через твою яму на другого гляну.

— Але й ви, мабуть, не з тих, щоб можна сказати: одну милу в яму, на другую гляну.

— Хорони мене, Боже, я не з тих, що, як той мовляв, взяв Бог жінку, а я візьму дівку. В мене вже тая пісня давно відспівана, і вдруге я її співати не хочу. Я чоловік старої моди, не теперішній. Ви, пане стародубський полковнику, знаєте, як воно є, бо чую, що й ваша пані Настя, не в гнів їй кажучи, не іншого кшталту; жінка цнотлива, але за словом до сусіди не йде. А що про мою всячину плещуть, то тому, бо вона гетьманові не злюбилася, а знаєте, що від голови риба смердить.

— Тс! — і стародубський полковник смикнув Кочубея за рукав, бо гетьман недалеко від них сидів і з Меншиковим щось пошепки балакав.

— Від тої вашої чорної "кагуї", — казав світлійший, — хміль мені з голови вишумів, а я, правду сказати, таки чимало випив, бо й пивниця ваша дійсно гетьманська.

— Кава — напиток добрий. Я до неї ще за молодих літ привик. У Марселі і в Парижі є окремі доми, кофейнями звані, куди сходиться інтересний народ, письменники, комедіанти тощо. В Лондоні славний лікар Гарвей записав лікарській колегії цілих 56 фунтів зернят отсеї кави, щоб вона пила й розсліджувала її вплив на жолудок. І я впевнився також, що проти сонності, проти втоми, коли чоловік не може гаразд умово працювати, цей напиток кратний всілякого ліку. Так випиймо тоді по чарці.

Меншиков пив і курив файку, пускаючи дим далеко позад себе, щоб він не ліз гетьманові в очі.

Гетьманське обличчя, хоч старе, було таке свіже й гарне, що всякий мимохіть шанував його, навіть Меншиков, котрий, крім царя, не шанував нікого, бо й нікого тоді не боявся.

— Цар був нині до вас дуже прихильний, — казав світлійший, — дуже! Таким прихильним я його вже давно до нікого не бачив. Вам, пане гетьмане, Іване Степановичу, треба би пильно дбати, щоб не втратити царської ласки.

Лівий куток гетьманових уст злегка задрижав, і ліва брова піднялась вгору. Гетьманові не подобався такий вислів впливового царського достойника, колишнього бублейника. Але він погадав собі, що це гість і гість, котрий випив не трохи, і відповів спокійно:

— Знаю я, що панська ласка на бистрім коні їздить, але я вже, бачите, надто старий, літами і службою принищений, щоб мені підбігати за нею.

— Підбігати не підбігати, а все-таки мати на виду, щоб вона не перескочила на когось другого.

— На другего?

— А так. Гадаєте, що ніхто з ваших не запопадає її. Гадаєте, що це все ваші приятелі? — і він рукою показав на гетьманських старшин. — Це такі приятелі, що з ними дружи, а ніж під полою держи. От що! Це я вам по прихильності до вашої світлої особи кажу, а не з іншої причини.

— Спасибі вам, князю Олександре Даниловичу, у прихильність вашу мені нема що й сумніватися. Я числю на неї, як на чотири тузи. Але скажіть же ви мені, будь ласка, якими способами можу я ще більше задокументувати свою вірність цареві? Хіба ж я з Голіциним не ходив на Перекоп, а що похід не вдався, так це його, а не моя вина. І невже ж я на приказ царський не будував кріпостей на річці Самарі і на Орелі, зражуючи собі Запорозьке військо, бо тії кріпості, як вашій світлості відомо, заступали шлях українському людові на Запорожжя? Хіба ж я мало мав турботи з Петриком за ті три роки, що він баламутив на Україні, невже ж я не брав Кізікермен, не посилав 15 тисяч козаків на Азов, а Іскру з моїми охочекомонними на Лівонію, то знову 10 тисяч козацтва у Псков? Невже ж не ходили в далекі і трудні походи мої полковники Борухович. Апостол і Миклашевський, затрачуючи чимало козацького народу на царських вислугах? Всього й не перечислиш, і не хочу я вичислювати, щоб не здавалося світлості вашій, що про свої заслуги нагадую, нагороди якоїсь собі бажаючи, бо мені, старому, ніяких нагород уже не треба, крім вічної, о котру я Всевишнього в церквах, моїми коштами, на більшу його славу і на утвердження віри нашої святої, благочестивої, побудованих, повсякчасно благаю. Ремствує на мене народ за ті тягарі, якими я його обкладаю, за ті безнастанні походи, за консистенцію славного війська його величества на Україні, за те, що я Палія приборкав, лад і дисципліну завів і за всякії другі тягарі, яких я від нього, стиснувши своє власне серце в жмені, вимагаю. Але я не багато послуху тим жалям і ремствуванням даю, маючи одну велику ціль на оці, щоб цей великий і провидінням Божим багато вивінуваний край заспокоїти і щоби, між нами кажучи, далеко не малі бажання нашого найдос тоннішого пана й володаря вдоволити.