5. Ганна.

Наче за помахом руки злостивого чаклуна, безпросвітний морок остаточно поглинув усе народжене сонцем світло. Здавалося ніби все, що доти мало спроможність пересуватися, завмерло у розпачі. Не видко було навіть долонь, піднесених впритул до обличчя. Марко з друзями мимоволі опинилися у полоні раптової та незбагненої дивини. А втім, понад усе пригнічувала неподільна тиша. Враз зникли і шум автівок, що час від часу долинав з боку траси, і заспокійливе шелестіння дерев, і безжурне цвірінькання пташок. Маркові на ту мить чомусь спало на розум, що напевне саме такий стан речей і мав би бути напередодні сотворіння світу.   А потім зненацька тріснуло небо, розкраяне на шматки звивистою блискавкою. Услід вибухнув розкат грому, а на землю почали навалюватися важелезні краплини липневої зливи, яка бурхливо змивала з небес чорноту. Розвиднілось.

Злякавшись раптової громовиці, Назарів лабрадор пустився навтьоки, не розбираючи під собою шляху. Оговтавшись від збурень природи, ліцеїсти гуртом послідкували за ним, аби не дати тварині згинути. І тільки Марко продовжував нерухомо стояти, заворожений норовливістю стихії. Щільні струмені дощу його зовсім не бентежили. Навпаки, кожна краплинка, м’яко торкаючись хлопця, наче була покликана заспокоїти його принесеним спід передзахідного сонця теплом. Це був саме той стан, відчувши який, мрієш лише про одне: аби якомога довше перебувати у такому заколисливому і безпечальному забутті. Злива почала стрімко вщухати.

- Рятуйте! – зненацька донісся десь здалека відчайдушний дівочий голос. – Люди добрі! Допоможіть! Хто-небудь! Благаю!

Полем, що розділяло околиці Макіївки і гайок, де стояв Марко, щодуху нісся оскаженілий кінь білої масті. Дівчина-вершниця, яка благала про допомогу, опинилася заручницею роз’ярілої тварини, котра втратила зв’язок не тільки зі своєю власницею, але й з дійсністю тощо. Несамовито підриваючи копитами шмаття землі з травою, кінь промчав повз Марка неподалік, а за мить, несподівано оступившись, на повнім ходу скинув дівчину додолу, щоб згодом байдуже залишити просто неба її непритомне тіло.

Хоч збоку це дійство і виглядало дещо примарним, однак вірогідність трагічних наслідків спонукала хлопця до рішучих дій. Не гаючи часу, Марко щодуху поспішив на допомогу. Коли ж він наблизився до дівчини, то спершу звернув увагу на її безтурботне обличчя, яке жодним чином не виявляло ознак занепокоєння тим що сталося, а навпаки, наче усміхалося, роздивляючись якесь щасливе сновиддя. Довге світло-русяве волосся збилося під потилицю, буцімто навмисне створивши дівчині м’яку підкладку, аби голові було трохи зручніше спочивати на твердій землі. Марко став на коліна і обережно доторкнувся до сонної артерії на шиї дівчини. Пульс чітко відчувався. Тоді хлопець обережно похлопав долонями по дівочим щокам. Не відчувши змін у стані дівчини, Марко поривчасто скинув з плечей свого заплічника. Звідти квапливо дістав пляшечку питної води і, набравши її до рота, обприскав обличчя дівчини. Її повіки здригнулися. Услід, хапаючи жаданий ковток свіжого повітря, розтулилися губи, а потім і повіки мляво відкрили Маркові дівочі очі.

- Що сталося? – ледь чутно промовила дівчина, намагаючись підвестися.

- Не поспішай! – занепокоєно відповів Марко. – Тобі поки що не можна різко рухатися!

- Хто ти? – збентежено запитала дівчина. – Чому я на землі?

- Ти впала з коня, - поквапився заспокоїти Марко, - а я випадково опинився поруч і намагався тобі допомогти. Ти була непритомна. Як себе почуваєш? В тебе нічого не болить?

- Здається все гаразд, - невпевнено промовила дівчина, ніби дослухаючись до свого тіла. – А де мій Гайдамака?

Дівчина, все ще сидячи на землі, почала метушливо оглядатися навсібіч:

- Мій кінь! Гайдамака!

- Він скинув тебе і втік, немов скажений!

- Він не скажений! – заперечила дівчина. – Він просто злякався раптової блискавки!

Незнайомка спробувала підхопитися на ноги, сповнена рішучості будь-де відшукати свого коня, однак відразу зойкнула від нестерпного болю і, знов сідаючи на землю, схопилася руками за праву ногу.

- Ану ж бо, покажи мені! – наказав Марко.

Дівчина скорилася. Обережно знімаючи з її ноги взуття хлопець побачив, що гомілковостопний суглоб помітно запалився.

- Здається у тебе розтягнення, а може і розрив зв’язок! – зі знанням справи зазначив Марко.

- Звідки ти знаєш?

- В мене колись така сама травма була! Зараз щось вигадаємо!

Хлопець дістав із заплічника невеличкий моточок еластичного бинта, котрий завжди за спортивною звичкою носив із собою, а потім, завченими рухами клопітливо обмотавши запалений суглоб, надійно зафіксував дівочу стопу. Біль почав відходити. Закінчивши справу, Марко підвів на дівчину очі. На диво, але від миті її отямлення, йому ще дійсно не випадало нагоди зустрітися з нею прямим поглядом.

І ось тепер, заворожено вдивляючись у брунатну безодню її зіниць, Марко відчув, як земля під його ногами перетворюється на м’який хвилястий килим. І кожна з тих уявних трав’янистих хвиль обережно по черзі то підіймала, то опускала хлопця і дівчину, які не в змозі були відвести очей одне від одного. «Яка врода!» - подумав Марко, відчуваючи, як ця думка бадьорим струмінцем пронизує все його тіло від маківки до п’ят.