11. Тікай, Марку, тікай!

- От же ж і смалить сонечко! – вимовив знуджений полудневим сонцем сотник Корній Салогуб, стоячи біля свого похідного шатра. - Як тепер з новобранцями вишкіл проводити? За такої спеки за пів години на шкварки перетворитися можна!

- А я б зараз від вареників зі шкварочками не відмовився! – усміхнено зазначив у відповідь сотник Андрій Стороженко. – Як повернуся додому, передовсім попрошу жінку приготувати.

- Андрі-і-ію, - протягнув сотник Салогуб, - ти про щось крім їжі коли-небудь думаєш?

- От ти не розумієш, Корнію! - помалу розпалювався сотник Стороженко. -  Як же ж про те зайвий раз не згадати? І про що взагалі можна думати, коли бачиш на столі макітру з вареничками, що тільки-но з печі дістали, а зверху усе це ще й полили розтопленим масельцем та рясненько так вкрили дрібненькими шкварочками. Сідаєш отак потихеньку за стіл, - сотник підняв і повільно опустив додолу руки, ніби намагався покласти їх на уявний стіл, - потім береш шпичку, - сотник стиснув пальці правої руки, ніби тримав у ній надуману загострену паличку, - опісля намічаєш собі найпухкенького вареничка, - сотник у передчутті навіть замружив очі, - а далі вже рвучко у самісіньку його серединку тільки «бац»! - сотник злегка стукнув товаришеві у плече, наче ввіткнув уявну шпичку у той самий вигаданий ним вареник. - І не даючи йому, цьому масненькому капоснику, прийти до тями і зіскочити зі шпички, обережненько отак занурюєш його глибоченько у мисочку зі сметаною, а потім найкоротшим шляхом до рота одним махом тільки-и-и-и… «Ковть»!

- Та вгамуйся вже, Андрію! – усміхнено благав сотник Салогуб. – От розохотив, довбешка твоя варенична, аж у животі забурчало!

- Авжеж! – сміючись, погоджувався сотник Стороженко. – Тож час обіду наближається. Запрошуй мерщій на гостину до свого шатра, сьогодні твоя черга пригощати!

- Та пам’ятаю, пам’ятаю, з тобою якщо і захочеш не забудеш! – не заперечував сотник Салогуб. – Тільки бачу, - раптом зазначив він, зосереджено вдивляючись у далечінь, - не тільки ти, братчику, до мене на гостину набиваєшся!

Здіймаючи зі степової дороги клуби густої куряви, двоколісна бричка, запряжена білим конем, несподівано різко звернула з уторованого шляху і погнала полем навпростець, стрімко наближаючись до козацької паланки. За наказом сотника Корнія Салогуба, назустріч некликаним гостям негайно висунувся вартовий загін, котрий і спинив шпаркий гін брички неподалік табору.

- Термінове доручення для сотників Салогуба і Стороженка! – гучно і рішуче промовив Марко Мазепинець, коли вартові доправили їх разом із  Василем Мировичем до сотникового шатра.

- Від прилуцького полковника Горленка! – додав промовисто Василь Мирович, карбуючи кожне слово.  

- Термінове доручення? – поцікавився сотник Стороженко. – І де ж воно?

- Прошу, пане сотнику! – впевнено відповів Марко, протягуючи йому складеного листа, скріпленого сургучевою печаткою.

Сотники мовчазно по черзі ознайомилися зі змістом полковницького послання.

- Добре, козаки! – зрештою звернувся до Марка з Василем сотник Салогуб, а потім, наблизившись до виходу з шатра, покликав: - Вартовий!

На його оклик з’явився молодий козак.

- Нагодувати полковничих посланців! – наказав сотник вартовому. – І оберігати, щоб жодної волосинки з їхніх голів не спало!

За планом козачої старшини, який було викладено у листі до сотників, наказувалося перекрити усі шляхи на підступах до Ічні, а особливо оточити горезвісний яр, про який обмовився Кочубей. Саме там, дочекавшись нападу Кочубеєвих поплічників на конвой з гетьманським скарбом, належало здійснити стрімку контратаку з роззброєнням і полоненням усіх причетних до цього підступу. По завершенню операції наказано було тримати полонених під вартою до надходження подальших розпоряджень.

Невідь як, але Кочубею з Іскрою все ж таки вдалося дивом здужати після декількох влучних «пострілів пекельної гаківниці» полковника Мокієвського. Певна річ, не могло йтися про те, щоб конвой з генеральним суддею на чолі вирушав до Батурина з самого рання, як планувалося напередодні, однак, відбуваючи з садиби Мокієвських ополудні, Кочубей був сповнений бажання надолужити у дорозі легковажно втрачений ними час. Зі свого боку загін, який мав здійснити пограбування конвою, навпаки, без жодних зволікань вирушив з Прилук у напрямку означеного яру поблизу Ічні, щоб дістатися домовленого місця із заходом сонця.    

- Скільки їх? – нетерпляче запитав сотник Корній Салогуб у дозорця, який увірвався у його шатро.

- Тридцять чоловік, – доповів дозорець. – Усі поховалися на схилах яру.

- Зачаїлися наче голодні вовки, - зазначив сотник Андрій Стороженко, почувши слова дозорця. - На легку здобич чатують. 

- Не буде їм поживи! – заперечив сотник Салогуб. - Прийдеться тим вовкам ікла повисмикувати, щоб назавжди відбити охоту на людей скалитися!  Тебе ніхто не помітив? – знову запитав він дозорця.

- Будьте певні, пане сотнику! Жодна жива душа!

- От і добре! Що ж, братчику, - звернувся тоді Салогуб до сотника Стороженка, - дамо Кочубеєвим вовкулакам прочуханки?