* * *

Відразу після приїзду вони повечеряли, і залишивши більшу частину охорони та Філіпа, пішли слідом за султаном у його особисту бібліотеку в Еденголі.

А на неї варто було подивитися. Сотні стелажів із червоного дерева, нагадували чимось загадковий лабіринт. І чим глибше в нього вони заходили, тим таблички над полицями ставали більш таємничими та хитромудрими.

Проходячи повз, Рада краєм ока розглядала заголовки книг, що стояли на полицях: «Чарівні істоти, що населяють пустелю», «100 способів, як приготувати отруту», «Аномалії Туманного моря», «Повна збірка цілющих рослин».

На цьому місці Альбрехт зупинився і, засунувши книгу під пахву, пішов далі. Він збирався почитати сьогодні ввечері. До речі, книга з отрутами зацікавила його не менше.

Рошан особисто погодився провести для них екскурсію бібліотекою. Навіть через рік він все ще був безмежно їм вдячний, і не знав, як відплатити за допомогу. Ніби мало було того, що його армія брала участь в одній битві з герцогством.

  Хоча книги його зацікавили, але все одно не те. Рада та Альбрехт швидко втомилися, і хотіли скоріше піти спати.

- Ми ще завтра вранці прийдемо, пошукаємо! А поки що спати! – позіхнула Рада. - У нас була важка дорога.

- Так. Звісно. Якщо вас щось зацікавило, можете взяти почитати! - побачивши, що Альбрехт розглядає деякі книги, сказав Рошан.

Хлопець аж засяяв. Передавши Раді книжки з отрутами та цілющими рослинами, він кудись втік. Альбрехт бачив ще кілька цікавих книг, але чомусь тоді не взяв.

Першою виявилася «Коротка історія імперії Каталі з 1214 до 1605рр.». Це була справді цінна книга. Але на жаль Альбрехту було її не подужати за ніч. У другій він бачив нові заклинання. Звичайно багато там було побутових, і лише один розділ присвячувався бойовим та захисним. Але там він знайшов те, що змусило його очі світитись від захоплення. Це було досконале заклинання, з його допомогою можна було дуже швидко читати великі книги.

– Альбрехт. Ти ще довго? – почувся звідкись крик Ради.

- Іди! Я тебе наздожену!

З таким заклинанням він міг узяти щось почитати. Хлопець йшов та йшов. Минуло десять хвилин, як він повернувся за книгами, і його тріумфуючий настрій не відразу дав йому зрозуміти, що він заблукав.

Альбрехт подивився на одноманітні шафи, стелю, світло від вікна. Тяжко зітхнувши, він побрів повз стелажів, сподіваючись незабаром вийти з цього лабіринту.

Дорогою його стопочка збільшилася ще двома книгами. Одна з яких потрапила до нього випадково. Альбрехт пам'ятав, що простяг руку до однієї, але чомусь узяв іншу.

Після п'ятнадцяти хвилин свого блукання молодий чарівник вийшов із цього книжкового лабіринту.

Рада напевно вже пішла у свою кімнату, і Альбрехт думав, що йому доведеться йти на самоті. Але тут він схибив. На виході стояв Гелл Келсей - один із тих, хто повинен був їх захищати у дорозі.

- Гелл. Рада давно пішла?

- Так! За кілька хвилин, як ви пішли шукати книги! - відповів чоловік, машинально запустивши п'ятірню у світле відросле волосся.

 Альбрехт коли вперше його побачив, подумав: для чого Мерлін поставив його в їх загін? Гелл зброєю володів так, сяк, школу магії закінчив на трійки. Єдине, що можна було використати, це його непоганий голос, і деяка схожість з Альбрехтом.

- Добре, хоч ти лишився! Допоможи мені донести книги до кімнати.

- Вибачте за зайві розпитування. Ваша Величність. - Гелл запнувся, коли Альбрехт похитав головою. - Ваша Високість? – хлопець знову похитав головою. - Сер, ви знайшли те, що шукали?

- Ні! Ми ще завтра вранці повернемось сюди! А поки що я взяв книги почитати на ніч! Корисно буде вивчити деякі деталі!

- Вибачте. Ще раз. Але як мені вас називати? Ви вже не Великий герцог? - Запитав Гелл.

- Ні! Мерлін тільки на якийсь час передавав мені трон!

- Тоді мені треба називати Ваша Високість, так, як ви крон-герцог! - у голові Гелла все перемішалося.

- Називай мене просто, Альбрехт! Я не крон-герцог! – Альбрехт тихо засміявся. - Напевно. Не треба про це розпитувати. Просто звертайся до мене, як я сказав!

- А до Ради Вольфрам? Вона ж дочка Мерліна!

– Вона не титулована! Але я не знаю. Їй подобається, коли її звуть Леді Вольфрам! – усміхнувся Альбрехт.

 Гелл кивнув, і хвилин п'ять, поки вони йшли, він мовчав, а потім цікавість взяла над ним верх.

– Скажіть, а чому ви взяли саме нас для охорони? Адже є більш досвідчені воїни!

- Ви молоді, і виглядаєте найменше схожими на воїнів! - сказав Альбрехт, по ходу вже гортаючи книгу заклинань. - Вибирав Мерлін. Я просто дав свою згоду! Як сказати… - хлопець відірвався від книги. – Мені сподобалося, як ви вмієте справлятися зі зброєю та магією…

Кімната, в яку поселили Альбрехта, знаходилася на другому поверсі палацу, близько від спальні Ради. Гелл допоміг йому занести книги, а потім пішов.

- Ворлд-інклуб. - сказав Альбрехт витягнувши руку з чарівним перстнем. Миттю над ним з'явилася куля світла.

Хлопець залишив її висіти поруч, а сам зручніше сівши у крісло, відкрив першу книгу. Це була історія імперії.

- Леджер. – хлопець прошепотів потрібне заклинання, і рядки побігли перед очима, ніби їх поставили на перемотування.

Він не відриваючись, читав цілу годину. Альбрехту не хотілося ні їсти, ні спати. Він навіть забув, що обіцяв Раді зайти перед сном. Але вже було надто пізно для візитів.

І так, книга «Коротка історія імперії Каталі з 1214 до 1605 року» виявилася хоч і трохи сухою, але цілком корисною. А що ще можна очікувати від історії?

Альбрехт з'ясував, чому області імперії мають таку назву. Дослівно він не запам'ятав, але загалом було так:

1214 рік. Йшли нескінченні війни із кочівниками, що захопили вже майже всю територію нинішньої імперії. Місцеві князі були взяті у полон, багато воїнів загинуло. Молодих дівчат та хлопців змушували тяжко працювати на загарбників. Все було до того моменту, як хоробрі дружини князів не вирішили врятувати своїх чоловіків з полону. Вони були першими красунями своїх князівств, але, як виявилося, дуже розумними. Звали їх Ондрія, Летія, Роксан, Корделія, Лакретія, Веларі, Аллісія та Андрія. Головною серед них була дружина Великого князя Каталі де Аурельо. Зібравши військо з тих, що залишилися, вони якось виграли війну…