Смертельний підробіток

На столах по обидва боки від мене лежало два трупи, один, накритий синім простирадлом, другий, з розгорнутою грудною клітиною й порожнім черепом.
Мені зразу ж стало погано, особливо після того, як я зрозуміла, що трупи не першої свіжості.
- Ще стоїш? - запитав чоловік у літах від яскраво освітлених дверей.
- А ви що, пропонуєте лягти поруч із ними? - я навіть не зрозуміла, звідки у мене стільки сарказму раптом прорізалося.
- Та ні, як правило, я дівчат з підлоги підбираю, - відповів він, додаючи освітлення в кімнаті.
- Я сильна, - буркнула, намагаючись дихати ротом.
- Було б не коректно продовжити словами анекдоту про Ворону, - зітхнув він, - то чого тобі? Бачиш, я ще не закінчив, і описова частина буде готова ближче до третьої ночі.
- Я почекаю, - ще міцніше стиснула зуби, - хто перший розгадає загадку, той отримає направлення на щотижневу практику до Слідчого комітету.
Чоловік глянув на мене шанобливо.
- Ну, якщо ти не гидлива, то можу запропонувати взяти участь.
- Й на роботу візьмете? - здивувалася сама свого нахабства.
Він примружив одне око, - якщо достоєшь до кінця, візьму. У нічні – доба через три.
Я кивнула й зробила крок у бік фартуха, що висів на гвіздку вбитому в стіну.
- Є тут хто, - закричало жіночим голосом від входу.
У перший момент я не могла зрозуміти, чому я гола і де мій фартух.
У другий, мене обдало усвідомлення того, що в мене заледеніли ступні, й я якимось чином вискочила з тазика буквально за секунду до того, як вона почала кричати.
- Біжу, - відповіла їй, вистукуючи зубами чечітку.
- Що, знову гарячу вимкнули невчасно? - лаялася вона, побачивши мої задубілі ноги.
- М-мабуть, - думки скакали в голові, немов розбужені оси.

- Нелюди, - погрозила вона комусь кулаком. Потім дістала з-за ліктя пару товстих вовняних шкарпеток домашньої в'язки, - одягай.
- За що? - запитала, вже натягуючи колюче тепло на ноги.
- Вважай, що компенсація, але більше так пізно не купайся, приходь з самого ранку, дівки лінуються о сьомій вставати, а з восьмої починають лаятися, бо не встигають, а найгарячіша зазвичай вода буває вранці.
Я подякувала добрій вахтерці і піднялася в кімнату, перебуваючи під враженням від побаченого.
Засунувши мідницю на місце, напилася чаю, й укуталася в ковдру. Майже одразу ж повернулися й мої сусідки.
- Даремно ти з нами не пішла, Катерино, - почали ділитися враженнями. -Там такий шикарне жахіття, а який красень головний герой!
У мене заціпило мову, так й підмивало розповісти про жах, який я зловила в наших душових, але пам'ятаючи настанови баби Мані промовчала.
Чи треба говорити, що ми розлучилися з Юрієм? Я попросила в нього почекати і дізнатися один одного краще, а у відповідь він цинічно кинув мені в обличчя, що за ним будь-хто побіжить, а я ціну собі скласти не можу. Було прикро, бо вперше я помилилась у людині.
В принципі, він мав рацію, я цінувала себе більше, ніж перспектива бути дружиною-домогосподаркою, а може він був героєм не мого роману.
У справах любовних і інтуїція, й янгол-охоронець аж надто радісно відправили мене на уклін до чарівного тазика. Саме після нічного купання я зрозуміла, що подарунок мені дістався настільки не реальний, що про нього не тільки говорити комусь не варто, але навіть заїкатися уві сні.

За тиждень до початку занять на четвертому курсі наш куратор надіслав на пошту загадку про ексгумований труп й озвучив приз у випадку, якщо хтось з нас розгадає її швидше, ніж офіційне розслідування.
У цьому покинутому, на мою думку, морзі я опинилася, коли перевалило за десяту вечора. Судмедексперти зазвичай закінчують справи за патологоанатомами, коли той вирішує, що труп помер не самостійно. Тому й препарують жертв злочинів на тих же столах, де їх залишили попередники.
Я витратила весь свій день, оббігавши морги міста по черзі.
З сумом розуміючи, що висновок судмедексперта, отриманий електронною поштою, ставить мене врівень з усіма й не дає додаткових бонусів, я майже розревілася, сідячи на сходах останнього морга.
Літня санітарка, що спускалась по них, поцікавилася, що сталося.
З якогось божевільного передчуття, я поділилася з нею власною проблемою та відсутністю трупа, так необхідного мені, в жодному з присутніх у місті моргів.
- А раніше дівки за живими бігали, - похитала вона головою. – Тобі, ненормальна до психіатричної лікарні потрібно.
- Я до неї з чистою душею, а вона мене в психіатричну лікарню, - так прикро стало, що сльози з очей самі закапали.
- Ти чого ревеш? - махнула вона рукою, - у колишню психіатричну лікарню, - зовсім стара стала, налякала я тебе. - Там із боку парку є заїзд у морг, саме туди і звозять таких жмуриків як твій. Сазонич каже, що йому там стіни допомагають і що це його фартовий морг. Судмедексперта звуть Едуард Сазонич. Ворота в двадцять три нуль-нуль зачинять, так що в тебе не так багато часу
- Спасибі вам, - я кинулася обіймати таку несподівану допомогу.
- Та біжи вже, зовсім студентів заїздили цим навчанням, - забубнила вона мені вслід.
Спускаючись сходами в підвал старовинної товстостінної будівлі, я вже розуміла, що мені належить зробити.

Охоронець на вході без запитань пропустив мене, коли я видала пароль. Точніше я з холодною впевненістю повідомила, що я до Едуарда Сазонича за описовою частиною ексгумації трупа.
- Прямо, вниз і до кінця коридору, - махнув він рукою, - наприкінці ліворуч.
Напевно, азарт так стукнув мені в мозок, що, добігши по озвученому маршруту й опинившись майже у темряві, я за інерцією зробила ще кілька кроків. Впершись у стіну, розвернулась й тільки тоді зрозуміла, що стою між двома столами, кімната без освітлення, але з коридору світло, що ллється, дозволяє не бачити, а швидше вгадувати трупи, що лежать з одного й з іншого боку від мене.
Мене обдає морозом, я роблю вдих ротом, намагаючись придушити блювотний рефлекс й бачу чоловіка у довгому прогумованому фартусі.
 - Ще стоїш? - запитує він.
- А ви що, пропонуєте лягти поруч із ними? – я навіть не розумію, що текст цієї п'єси в'ївся у підкірку й відскакує від зубів із точною інтонацією, спланованою та показаною мені моїм персональним сценаристом.
Тільки коли я знімаю такий самий фартух зі стіни, я прикриваю на секунду очі й підношу подяку бабі Мані, за такий дивний предмет, який допоміг мені влаштуватися на роботу, яка вирішила більшість моїх проблем до кінця навчання.