Меч Правди

Розділ 2

 

         Кузня коваля Йосипа стояла на пагорбі, що нависав над селом. З димаря валив чорний дим. Із середини долинав дзенькіт та шум вогнища.

Степан став на порозі кузні. Його обдало хвилею гарячого повітря. Він зсунув свій бриль на потилицю і зайшов у середину. Степанові очі звикли до напівтемряви і він побачив широчезну, спітнілу спину Йосипа. Коваль розвернувся,  відчувши на собі погляд. Він тримав молот у руках наче іграшку.

Йосип придивився до міцного юнака з русявим закуйовдженим волоссям на голові та якоюсь великою, замотаною ношею за плечима. Гострий ніс, що нависав над чорною, широкою бородою витягнувся вперед, ніби принюхуючись до гостя.

- Чого тобі, хлопче? – прохрипів коваль.

Степан краще прилаштував на спині Меч Правди, загорнений у ганчір`я і озирнувся назад, впевнюючись у тому, що ніхто не чує їхню розмову.

- Ти німий чи глухий? – нетерпляче гукнув коваль.

- Кажуть, що ви найкращий коваль у Дулібії.

Йосип відклав молот і витер рукою чоло.

- Багато чого кажуть. Що тобі треба?

- Треба викувати ланцюг.                       

- Це може зробити будь-який коваль.

- Мені треба не простий ланцюг.

Коваль не довірливо оглянув його селянський одяг.

- У тебе не вистачить грошей навіть на собачу шворку, - усміхнувся Йосип, повертаючись до роботи.

- Змій забрав вашу дочку! – перекричав Степан дзенькіт металу.

Одним рухом коваль обернувся і опустив важкий молот на голову Степана. Той ледь встиг відскочити в бік. Ковальський інструмент загруз у глиняній долівці.

- До чого тут моя дочка? – Йосип наступав на Степана, стискаючи кулаки. – Ти прийшов знущатися наді мною?!

- Я хочу закувати Змія в підземелля.

Йосип безсило заревів і відійшов в інший бік кузні.

- Іди з відси, хлопче, - глухо мовив Йосип.

         Постоявши, Степан кинув ношу на ковадло і розгорнув її. Йосип зацікавлено і здивовано глянув на Меч.

- Де ти взяв таку зброю? – Йосип спробував доторкнутися до Меча.

- Стійте! – вчасно зупинив його Степан. – До Меча можу торкатися лише я.

- Чому?

- Це Меч Правди. Його дав мені Бог, щоб я міг закувати Змія і судити народ

Дулібії.

Йосип дивився на Степана, як на навіженого. Розуміючи, що йому не вірять, юнак схопив Меч і розітнув навпіл ковадло мов грудку масла гарячим ножем. Ковалеві очі розширились від здивування.

- Як ви думаєте, звідки я дізнався про вашу дочку? – Степан прямо подивився на Йосипа. – Меч сказав мені.

- Все село знало це, - заперечив коваль.

- А те, що ви готуєтесь проникнути в замок Змія, щоб убити його. Теж усе село знає? – усміхнувся Степан.

Йосип злякано озирнувся по сторонам.

- Я про це нікому не розповідав. Хто ти, хлопче?

Степан замотав Меч.

- Я, посланець. Звати мене Степан. Бог наказав мені закувати Змія в підземеллі. Для цього мені потрібні ви.

- З цим Мечем ми легко вб`ємо клятого Змія, - Йосипові очі загорілися надією на помсту.

- Ні, - хитнув головою Степан. – Бог наказав лише закувати Змія в підземеллі.

- Бог! – Йосип роздратовано махнув руками і нервово заходив по кузні. – Де був Бог коли Змій забирав мою донечку?!

- Мені багато чого не зрозуміло. Але знаю лише одне – я мушу виконати наказ, - твердо мовив Степан, дивлячись на Йосипа. – допоможіть мені.

Коваль зупинився, дивлячись через прочинені двері на сідаюче сонце.

- Один я не впораюсь. Та й кузня моя замала. Доведеться покликати ще десятьох ковалів, - сказав Йосип.  




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше