Розділ 10

Робота не припинялася ні вдень ні в ночі. Ковалі відпочивали по кілька чоловік а всі інші працювали. Степан доставляв воду та дрова. Наталка готувала їжу.

         Одного разу, коли всі розійшлися по своїх справах, Наталка поралася біля великого казана на вогні. Двоє ковалів міцно спали неподалік. Наталка відчула як хтось обійняв її за стан. Вона посміхнулася. Та коли дівчина озирнулася, її посмішка зникла. Перед нею стояв Андрій.

- Відпусти, - сердито мовила дівчина.

Андрій виконав її прохання не відразу. Наталка відійшла від нього на безпечну відстань.

- Ти як дика кішка, - усміхнувся Андрій. – Я нічого поганого тобі не зроблю.

- Спробував би, щось зробити.

- Степанові поскаржилася б?

- До чого тут Степан? – відвела очі Наталка. – Я і сама можу за себе постояти.

- Так. Степан тут зовсім ні до чого, - Андрій підійшов ближче до дівчини. – Ти мені подобаєшся. Я ще не бачив такої гарної дівчини, як ти.

Андрій спробував її поцілувати. Але Наталка викрутилася з його обіймів.

- Не роби більше так, - вона виставила вперед дерев`яну ложку наче спис. – Зрозумів? Краще йди лягай спати.

Андрій мовби спіткнувся об її погляд, рішучий і жорсткий. Усміхнувшись, він ліг біля двох сплячих ковалів.

         Тим часом приїхав Степан з повною підводою дров. Розпрігши коней, він підійшов до Наталки.

- Що тут так смачно пахне? – усміхнувся Степан.

- Каша. Сідай вечеряти, - пробурчала Наталка.

Хлопець здивовано глянув на неї і сів.

- Все гаразд?

- Так, - м`якше сказала дівчина, подаючи йому глиняну миску з паруючою кашею.

Степан набирав у дерев`яну ложку трохи каші, студив її та відправляв у рот. Наталка сіла поруч і дивилася на те, як він їсть. Вона помітила в його волоссі маленьку гілочку. Степан усміхнувся, коли Наталка легким рухом витягла з його пшеничних кучерів гілку.

- Цікаво було б побачити тебе лисим, - засміялася дівчина.

- Не дочекаєшся, - проковтнувши чергову порцію каші, усміхнувся Степан.

- Чому?

- Якщо мені зрізати волосся то я втрачу свою силу. 

- Справді?

- Так.

- А, що буде з Мечем?

- Ним заволодіє перший хто торкнеться до нього, після того, як я втрачу силу. Тій людині треба буде сказати заклинання.

- Яке заклинання? – зазирала дівчина йому в очі.

- Для чого тобі?

- Щоб забрати твою силу.

- Дуже смішно.

- Тобі шкода? Яке заклинання?

- Гаразд, - Степан відставив порожню миску в бік. – Іди сюди.

Наталка підсунулася ближче. Степан прошепотів їй щось на вухо.

- Ти знущаєшся! – сміючись, відштовхнула його дівчина.

- Хочеш вір, хочеш ні, - знизав плечима Степан.

- Воно зовсім не схоже на заклинання! Це якась маячня! – вигукнула Наталка.

- Ніби ти чула ще якісь заклинання крім цього, - усміхнувся Степан.

Дівчина з пересердя махнула рукою, підхопила брудний посуд і пішла геть.        

*

         По обидві сторони дороги височіли дерева. Їхні крони зчіплялися високо в горі, утворюючи алею. Вітер гойдав верхівки дерев, від чого чувся легкий скрип. Найбільш наполегливі промені сонця пробивалися крізь щільний покрив гілок та листя, утворюючи маленькі острівці сонячного світла.

Дві робочі конячки повільно переставляючи ноги, тягли за собою порожню підводу, на якій сиділи Степан та Андрій. Степан тримав в руках віжки, час від часу підганяючи втомлених шкап. 

- Що ми робимо? – запитав Андрій.

- Їдемо по дрова, - глянувши на нього відповів Степан.

- Ні, я не проте. Для чого ми виковуємо ланцюг?

- Коли ми наймали тебе на роботу, то ти пообіцяв, що не будеш ні про що питати.

- І все ж. Той кого ти хочеш ним закувати має бути дуже великим.

Степан зупинив підводу і уважно подивився на Андрія.

- Чому ти думаєш, що я хочу когось прикувати?

- Я не думаю. Знаю, - усміхнувся Андрій.

Позаду Степана тріснула гілка. Він озирнувся. З навколишніх кущів з`являлися королівські гвардійці. Степан хотів вихопити Меч. Але Андрій приставив йому до шиї ніж.

- Ні, ні, ні! Не треба його чіпати.

Андрій обережно зняв зі спини Степана, подаровані Оксаною шкіряні піхви.

- В`яжіть його, - наказав Андрій гвардійцям.