Меч Правди

Розділ 12

 

         Степан змушував коня скакати з усієї сили на яку тільки той був здатний. Він згадував події минулої ночі і дивувався, як усе точно співпало.

         Втомлений важкою працею, Степан приліг відпочити. Сон зламав його волю і втопив хлопця у своїх міцних обіймах.

- Степане! – пролунав голос.

Він здригнувся від несподіванки. Сон розтанув мов ранковий туман. Важко дихаючи, Степан роззирнувся навколо. В кузні кипіла робота, кілька чоловіків мирно спали поруч. Хлопець подумав, що йому наснилося.

- Степане! – знову покликав хтось.

Хлопець впізнав цей голос. Той самий, що й тоді в лісі. В заростях він побачив білий блиск. Не роздумуючи, він попрямував на світло. Степан продерся крізь гілляччя і побачив Білого Оленя.

- Ти мене кликав? – промовив хлопець.

Олень кивнув головою з розлогими рогами.

- Тобі доведеться віддати Меч королю. Від нього Меч перейде до Змія.

- Що?! – це все, що зміг вимовити Степан.

- Не хвилюйся. Ти віддаси інший меч. Ось цей.

Степан подивився туди, куди вказував Олень. В землі стирчав меч, абсолютна копія Меча правди.

- Як це станеться?

- Андрій – шпигун короля. Завтра ви поїдете з ним по дрова і він схопить тебе. Не пручайся, дозволь їм постригти тебе.

- Навіщо? – здивувався Степан.

- Андрій чув, як ти розповідав Наталці про заклинання. Він думає, що це правда. 

         Потім Олень розповів Степанові, як він мав діяти.

         Останні дерева зникли за спиною. Попереду розкинулося безкрає поле. У далині вкрившись сивою димкою, виднілися гори. Степан зупинив коня і озирнувся. Над лісом піднімалися стовпи диму. Пожежа швидко розгоралася. Змія ніде не було видно. Степан помчав далі.        

*

         Він знайшов Йосипа та інших біля підніжжя скелястих гір. Степан втомлено скочив з коня і ледве не впав, якби Йосип його не підхопив.

- Обережно, хлопче, - турботливо мовив коваль.

Наталка подала баклагу води. Степан жадібно припав губами до її горла. Хоча вода й була теплою та не смачною, вона все ж додала йому сил.

- Вдалося? – запитав Йосип.

- Так, - Степан перевів подих і знову перехилив баклажку.

- Що тепер?

- Ви все приготували?

- Так.

- Відпускай людей.

         Йосип дістав зі своєї торби мішечки з золотими монетами і роздав їх ковалям.

- Ти поїдеш з ними, - сказав Степан Наталці.

Її брови злетіли в гору від здивування а потім сердито насупились.

- Нізащо! Я залишуся тут!

Степан тяжко зітхнув.

- Гаразд.

Наталка задоволено усміхнулася. Степан теж усміхнувся. Одним махом він звалив дівчину на землю і скрутив її руки за спиною. Наталка верещала і пручалася. Її волосся, яке до того було акуратно заплетене червоною стрічкою, розсипалося і закрило обличчя мов вуаль. Йосип подав йому мотузку.

- Відпусти мене! Ти що надумав?! Перестань.

Їй вдалося звільнити одну руку. Вона спробувала перевернутися і дістатися його обличчя. Зрештою, Степан таки зв`язав її.

- Йосипе, зв`яжи їй ноги, - попросив хлопець.

- Ні, ні, - засміявся коваль. – Це твій клопіт.

- Не забудь їй і рота зав`язати. А то вона така, що зубами мотуззя перегризе, - сміялися інші ковалі.

Сяк-так, Степанові вдалося приборкати Наталчині ноги. Її поклали поперек коня. Наталка вже не пручалася а лише сердито сопіла і кидала гнівні погляди то на Степана то на Йосипа.

- Дякую вам, люди добрі, - звернувся Йосип до своїх товаришів. – Бувайте здорові!

Попрощавшись ковалі зникли за виступом скелі. Йосип та Степан провели їх поглядами. 

- Тепер залишається чекати, - сказав Йосип.

- Так.

*

         Не рівна, вузька стежина, змійкою звивалася між сірими валунами та дрібнішим камінням. Ковалям довелося розтягнутися у довгу вервечку на своїх конях, повільно просуваючись на схід. Наталку везли на початку колони. Їй було не зручно. Коняча спина при кожному русі, боляче била в живіт та груди. В неї крутилася голова і затерпали руки та ноги.    

- Зупиніться! – вигукнула вона.

- Не кричи, - відповів коваль, який її віз.

- Зупиніться! Мені треба!

- Куди це тобі треба?

- До вітру.

- Що? Потерпиш. Не маленька.

- Добре. Тоді я зроблю це прямо перед вами.

- Гаразд, гаразд! – здався коваль. – Злазь.

Зупинивши коня, він спустив дівчину на землю.

- Що сталося? – запитали інші.

- До вітру її треба, - пояснив коваль.

- Розв`яжіть мене, - сказала Наталка.

- Ага. Зараз.

- То може ви мені покажете, як це робити зі зв`язаними руками та ногами?

Зітхнувши, коваль злізь з коня і звільнив дівчину.

- Тільки швидко і без фокусів, - пригрозив коваль. – Йосип просив приглянути за тобою.

         Розтираючи руки, Наталка попрямувала до кущів. З кожним кроком сили поверталися до неї.

- Ти куди пішла?! Повернись?! – гукнув коваль.

Та Наталка його не слухала. Вона дерлася все вище і вище.

- Стій! – волав коваль.

- Залиш її, - сказав інший коваль. – Вона повернеться до Йосипа і Степана.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше