Розділ 15

На майдані, перед королівським палацом, не було навіть де яблуку впасти. Шум сотень голосів здавався на гул гігантського рою бджіл. Король Яків зібрав голів кланів та старійшин Дулібії. Він дивився на людей з глибини балкона. Його син Ульф проголошував промову.

- Король вимагає від вас згуртуватися в цей важкий час! Північні народи збирають війська, щоб іти на нас. Нам потрібно зібрати військо і вдарити по ним першими. Ми захопимо їхні землі і знищимо загрозу!

- Ми не можемо дати більше ніж дали рік назад! – відізвався голос з натовпу.

- Король зобов`язаний охороняти королівство! – парирував Ульф. – Без грошей і людей він не може цього зробити.

- Чому ж король не захистив тих людей, які безслідно зникли останнім часом?

         Голос виявився не знайомим. Всі дружно подивилися туди звідки він лунав. Навіть король підвівся зі свого місця.

- Хто це сказав?! – запитав Ульф.

- Я! – Ігор пробирався крізь натовп до балкона.

- Чоловіче, хто ти? – вперше подав голос Яків

- Я, Ігор. Суддя!

         В натовпі прокотилося здивування та зневажливий сміх.

- Ти не схожий на Наталку! – усміхнувся Яків.

         Ігор підняв Меч правди над головою. Натовп ахнув. Навколо Ігоря утворилося вільне місце. З королівського обличчя зникла посмішка.

- Наталка померла. Білий Олень призначив суддею мене! – вигукнув Ігор. – Він сказав, що це Яків викрадає людей і приносить їх у жертву Змієві!

         Від тиші дзвеніло у вухах. Новина приголомшила всіх. Ніхто не чекав такого повороту подій. Першим отямився Яків.

- Це серйозне звинувачення. Ти ж розумієш, що потрібні докази.

- Невже слово судді для тебе не доказ? – промовив Ігор.

- Судді завжди говорили правду! – донеслося з натовпу.

- Але ми не знаємо, що це за один? Звідки він узявся? – заперечив хтось інший.

         Люди на майдані розділилися. Одні вірили Ігореві, інші ні. Яків це зрозумів. На його обличчі з`явилася задоволена усмішка.

- Заспокойтеся! Тихо! – вгамовував юрбище король. – Тихо! Ігоре, давай поговоримо у спокійнішому місці.

- Народ має право знати про, що ви будете говорити! – вигукували люди.

- Гаразд, - роздратовано погодився Яків. – Виберіть двох представників і вони підуть з нами.

         Після не довгої суперечки, у перед вийшли двоє чоловіків похилого віку. Їхні бороди та волосся на голові палахкотіло білим полум`ям сивини. На їхньому одязі золотими нитками були вишиті герби кланів, які вони представляли.

         Побачивши дідів, Яків засміявся.

- Мені слід було здогадатися кого ви виберете. Іван та  Аскольд. Ті, що найбільше не вдоволені моїм правлінням.

- Таке рішення громади, - відказав Іван, з золотим зубром на грудях.

- І я його поважаю, - промовив Яків схиливши голову. – Прошу до господи.

         Гостей провели через парадний вхід палацу до обідньої зали. Слуги, мов мурахи, метушилися біля столу. За лічені хвилини стіл був накритий. Яків сів у королівське крісло. Голови кланів та Ігор праворуч від нього а Ульф з лівого боку. Яків підвівся і підняв наповнений кубок.

- За процвітання Дулібії! Будьмо, панове!

- Будьмо! – відповіли всі одноголосно.

Тільки Ігор не торкнувся вина.

- Отже, Ігоре, тепер ти суддя, - чи то запитав, чи підсумував Яків.

- Хто ще може тримати Меч і не загинути? – відповів Ігор.

- Слова, які ти сказав там на майдані. Вони дуже… серйозні. Суддя повинен бути обережним у висловлюваннях. – промовив Яків, уважно придивляючись до судді.

- Судді завжди говорять правду.

- А хто доведе, що це правда? – гаркнув король. – Багато літ ми жили за вашим словом. І куди воно нас привело?

- Віра підкаже де правда, – спокійно промовив Ігор. – Але твої гріхи вбили твою віру. Так само як і більшості людей у Дулібії.

- Значить Ігор каже правду, - сказав Іван. – Це ти викрадав людей і приносив їх у жертву Змієві.

- Не має більше про що говорити, - кинув Аскольд, підвівшись з за столу.

Мов по команді, всі хто сидів за столом зробили те саме.

- Ми збираємо віче, - продовжував Аскольд. – Настав час змінити короля.

         Іван, Аскольд та Ігор попрямували до виходу. Злим поглядом, Яків проводжав їх, доки вони не зникли за дверима. Яків подивився на Ульфа.

- Ти знаєш, що робити.

         Не дивлячись не вечірній час, народ на майдані не розходився. Як тільки посланці вийшли з палацу, люди пожвавішали. Та не встигли вони промовити й слово, як над майданом пролунав голос Ульфа.

- Іван, Аскольд та Ігор, бунтівники! Вони хочуть підняти заколот проти короля! А Ігор ніякий не суддя! Він – самозванець!

         Поки люди осмислювали сказане та здивовано перезиралися, майдан оточила гвардія.

- Схопіть бунтівників! – волав Ульф.

         Охоронці Аскольда та Івана прикрили собою господарів.

- Треба дістатися до наших коней, - сказав Аскольд.

- Занадто пізно. Ідіть за мною, - кинув через плече Ігор.

         Вони пірнули у вузенький провулок. Ігор впевнено біг попереду, тримаючи Меч напоготові. На паралельних вуличках лунали важкі кроки гвардійців. Провулок впирався у широку вулицю. Там з`явився загін королівської охорони.