Розділ 17

Вогонь смолоскипа розганяв темряву на кілька кроків у перед. У тісному проході від нестерпного смороду було важко дихати. Та несподівано, стіни та стеля ніби розступилися і король Яків опинився у просторій, нерукотворній залі. Високо в горі, через отвір, виднілися зорі та шматок нічного неба. У темряві задзеленчав ланцюг. До короля наближалося одне жовте око. Потім, у тьмяному світлі, з`явилася Змієва морда. Яків схилив голову.

- Я приніс вам жертву, пане.

- Отже тобі знову щось потрібно, - хрипло засміявся Змій. – Ви, люди, завжди приходите до мене, коли ваші амбіції дурманять ваш розум. Як мені це подобається.

- Пане, голови племен хочуть скинути мене і поставити нового короля.

- Знаю. Я все знаю. Ігор заварив цю кашу. Ти програєш, Якове. З ними Меч Правди. Ніхто не встоїть проти Нього.

- Я не хочу віддавати королівство. Допоможіть, пане. Я зроблю для вас все, що ви накажете. Я вам принесу сотні жертв. Тільки збережіть мою владу.

- Хочеш зберегти владу? – Змій дихнув на короля знайомим смородом. – Я допоможу тобі. А за це ти принесеш мені Меч Правди.

- Але ж як я це зроблю?! – перелякано вигукнув Яків. – Брати Меч можуть лише судді. Я бачив, що буває з тими хто Його торкається! До того ж, неможливо відібрати Меч у судді.

- Заспокойся. Тобі не обов`язково його торкатися. Будеш робити все, що я кажу, залишишся королем і принесеш мені Меч. Тобі треба розділити повстанців. Знайди жадібних, заздрісних людей. Серед них обов`язково такі знайдуться. Вбий найсильніших. Їхні сім`ї. Не шкодуй ні старих, ні малих. Нікого.

- Ігор дізнається хто з повстанців бреше, - заперечив Яків.

- Не переймайся. Зрадників буде так багато, що Ігор з ними не впорається. Твоя задача заманити його сюди. Далі моя справа.

         Яків вийшов з печери і зупинився, щоб надихатися свіжим повітрям.

- Що він сказав? – запитав Ульф.

- Віддай йому жертву, - махнув рукою король.

         Над галявиною піднявся ґвалт. Гвардійці вели до печери десяток зв`язаних чоловіків та жінок. Вони проклинали, кликали на допомогу і просили відпустити. Та ніхто не зважав на це. Останній полонений зник у темному череві печери. Звідки ще довго долинали їхні крики.

- То, що він сказав? – повторив Ульф своє питання.

Яків присів біля багаття і жадібно пив воду з фляги. Син терпляче чекав. Яків перевів подих і витер рукою мокрі губи.

- Пошли в табір повстанців шпигунів, - мовив король. – Дізнайся кого можна підкупити або залякати.

- Як на мене, їх треба просто знищити, - роздратовано сказав Ульф. – А ми маємо з ними ще й домовлятися.

- Ми не можемо зустрітися з ними у відкритому бою. Їх у кілька разів більше. До того ж, з ними Ігор та Меч Правди. До речі про Меч. Змій хоче, щоб ми заманили Ігора до нього в печеру.     

- Йому потрібен Меч, - Ульф підсунувся ближче до вогню. – Батьку, невже немає ніякої можливості використати цей Меч у наших інтересах. Уяви, якими б ми були сильними, маючи Його.

- Тихо, - Яків схопив сина за сорочку і притягнув його до себе. – Навіть і не… Ти не уявляєш, яка велика сила в цьому Мечі. Якщо хочеш жити, тримайся від нього подалі. Зрозумів? – Ульф мовчки дивився на батька. – Зрозумів, я тебе питаю?

- Так.

*

         Десь у горі, над верхівками дерев, світило осіннє, полудневе сонце, віддаючи останнє тепло перед зимовою холоднечею. Лісовою дорогою швидко просувалася довжелезна колона озброєних чоловіків. Вони не мали одностроїв. Кожний був одягнений по різному. Зброя теж була не однорідна. Дехто тримав у руках навіть вили, коси та ціпки для молотіння пшениці, з зубчастим металевим шаром на кінці. Стомлені та сірі від пилу обличчя воїнів свідчили про довгий пройдений шлях.

         Вершник на вороному коні рухався у вузькому проміжку між деревами та людьми. Брудні патьоки поту стікали по обличчю. В ньому ледь можна було впізнати Тиміша. Він нарешті обігнав колону. Його кінь, відчувши вільний простір, помчав ще швидше.

         Галявина виникла несподівано. Так ніби вона з`являлася за бажанням того, хто йшов дорогою. На прогалині розташувався військовий табір повстанців. Тиміш зупинився біля намету свого батька. В середині його чекали Іван, Ігор та Роман.

- Що трапилось? – відразу перейшов до справи Іван. – Чому їх досі немає?

         Тиміш найперше схопив флягу з водою. Він жадібно пив не відриваючись мов би це була остання можливість напитися досхочу. Потім  втомлено сів на вільний стілець.

- Я об`їхав всіх, - почав Тиміш. – Вдома залишилися лише слуги. Але вони нічого не знають. Або не хочуть говорити.

- Не розумію, - провив Роман. – більшість з них гаряче підтримувало повстання. Що ж сталося тепер?

- Здається я знаю, - відповів Іван. – Ми з вами дурні. Сподівалися, що Яків буде сидіти склавши руки і чекати поки ми заберемо в нього трон.

- Ти думаєш він їх підкупив? – запитав Тиміш.

- Або залякав. Яків прагне нас розділити. Тільки так він зможе втримати свою владу.

- Що ж нам робити? – Роман подивився на Івана а потім на Ігоря. – Що говорить Меч?

         До цього часу Ігор був занурений у глибокі роздуми. Відчувши на собі кілька поглядів, повернувся до реальності.

- Що каже Меч? – запитав знову Роман.

- Я б вас повідомив, якби Меч сказав слово, - сухо мовив Ігор і повернувся до свого попереднього заняття.