Розділ 18

Небо затягло темно-сірими хмарами. Сильний вітер пригинав до землі високу траву та шелестів знаменами над лавами двох армій, що наїжачилися списами. Супротивників розділяла відстань двох польотів стріли. Та незважаючи на значну віддаленість, напруга зростала з кожною хвилиною. Вона готова була проявитися в повітрі мов блискавка в грозу.

Обличчя воїнів були напружені. Вони зосереджено дивилися вперед на своїх супротивників. Спітнілі руки з холодними пальцями, стискали рукояті мечів та списів. Лучники нервово перебирали натягнуті до дзвону тятиви.

- Їх більше майже в двічі, - промовив Дмитро.

- Дивно те, що ми бачимо лише гвардію короля, - сказав Тиміш.

- Тобі цього мало? – сказав Роман.

- Чому ми не бачимо тих, хто перейшов на бік Якова.

- Так, це дивно, - кивнув Іван. – Романе, пошли розвідку на обидва наші фланги.

- Нещодавно ми це вже робили і нічого не виявили.

Та впіймавши промовистий погляд Івана, Роман без подальших заперечень поїхав виконувати наказ гетьмана.

- Тиміше, починай, - наказав Іван.

Син гетьмана кивнув і помчав до війська. Іван з сумом дивився йому в слід. З його вуст ледь не зірвалися слова, які б зупинили сина. Але він стримався.

- Ти не дочекаєшся розвідки? – здивувався Дмитро.

- Ми не можемо чекати поки вони повернуться. Будемо діяти за планом. Якщо ситуація зміниться… Слідкуй за знаками. А зараз ти знаєш, що робити.

- Ясно, - кивнув Дмитро. Пришпоривши коня, він поскакав до своїх людей.

         Іван помітив, що Ігор збирається покинути його.

- Ти куди?

- Потрібно ж комусь наглянути за твоїм сином.

- Там буде найгарячіше. 

- Сьогодні взагалі буде спекотний день. Але я не помру, якщо ти про це.

- Мені б твою впевненість.

- Тоді ти був би суддею, - усміхнувся Ігор.

- Спробуй триматися ближче до нього, - сказав навздогін судді Іван.

Не озираючись, Ігор підняв правицю, ніби даючи клятву.

         Відпустивши коня, Ігор став у першій шерензі воїнів поруч з Тимішем.

- Батько тебе прислав?

- Це лише одна з причин чому я тут.

- Ми переможемо?

- Мене вже дістало це питання.

Тиміш усміхнувся і глибоко вдихнув.

- Воїни! – він випустив повітря з легенів. – Вперед!

         Ті відчуття та переживання, які клекотали в душі кожного воїна, нарешті вирвалися назовні. Страх і солодке передчуття азарту бою, підганяли солдатів уперед. В цей момент ніхто не думає про те, що буде потім. Час ніби зупиняється. Майбутнього не існує. Важлива лише мить коли ти схрестиш свій меч з мечем ворога.

*

         Яків спостерігав за тим, як повстанці розпочали атаку.

- От і почалося, - промовив Ульф, зневажливо усміхаючись. – Кляті гречкосії.

- Наказуй лучникам, - сказав Яків.

         Ульф подав знак рукою. Загін лучників випустив хмару стріл.

- Щити! – подав команду Ігор.

Присівши, воїни закрилися щитами. Стріли глухо вдарялися у них. Пролунали перші крики вбитих та поранених. Поки лучники короля готувалися до наступного пострілу, повстанці встигли пробігти кілька сот кроків. Знову хмара стріл, зі свистом розбивається об щити повстанців.

         Ігор не мав щита. Стріли ніби оминали його. Поруч з ним упав вбитий воїн. Миттю Ігор підхопив його щит і закрився ним. Відразу кілька стріл потрапило туди. Ігор відкинув щит у бік, так ніби був упевнений у тому, що він йому більше не знадобиться. 

         Ульф оголив меч.

- Гвардійці! Вперед!

         Перша лава королівського війська зробила крок. Гвардійці чітко тримали стрій та відстань між шеренгами. На мить здалося, що навкруги запанувала тиша, так ніби хтось забрав здібність чути та видавати звуки. Дві армії зіткнулися мов кремінні камінці. Лязкіт металу та крики розірвали повітря, піднімаючись до самого неба.

Перша лава гвардійців розпалася під натиском повстанців. Все змішалося в один клубок, що рухався, залишаючи за собою кривавий слід. Ніхто вже не думав про стрій та військову тактику. Перед кожною воюючою стороною стояло одне завдання – знищити ворога. Безжалісно. До останнього солдата.

         Ігор тримався близько до Тиміша, кілька разів рятуючи його від неминучого удару меча.

- Ти, що моя нянька? – в запалі видихнув Тиміш, розправившись з гвардійцем. – Я сам впораюсь.

- Гордість і невдячність спільна риса всіх людей.

         На цьому їхня розмова закінчилася. Ворог не дозволяв нікому розслабитися. За декілька кроків від себе, Тиміш побачив Ульфа. Два лідери попрямували назустріч один одному. Ніхто не міг встояти на їхньому шляху. Сини командирів двох воюючих армій, за древнім звичаєм мали зійтися у двобої. Ніхто спеціально не влаштовував їхню зустріч. Але кожний з них вступивши у сутичку, шукав на полі бою свого найголовнішого суперника.

Ось їхні мечі зустрілися, висікши кілька жовто-білих іскор.

- Твоїх щенят я втоплю у Дніпрі, а жінку зроблю своєю рабинею, – видихнув у обличчя Тимішу Ульф. – Але ти вже цього не побачиш.

- Мій син переживе тебе.

         Мечі стали продовженням рук. М`язи перетворились на сталь. Зір фокусується на кожному русі противника. В голові виникають сотні варіантів розвитку поєдинку. Але за соту частинку миті треба вибрати єдиний і правильний удар. Реальність звужується до існування лише двох людей - ти і твій ворог.