Розділ 27

До неї долинали голоси. Звідкись з далеку. Потім їй здалося, що вона кудись стрімко підіймається. Все вище і швидше. Вона нічого не бачила але чомусь була впевнена в тому, що вдариться зараз об якусь перешкоду. Момент зіткнення стрімко наближався.

         Громовиця розплющила очі. Вона була в наметі. Вітер коливав вилиняле полотно. Вона важко дихала. Серце шалено колотилося. Громовиця поклала руку на груди і відчула, що лежить без сорочки. Вона рвучко відкинула сіру, затягану ковдру, якою була вкрита. На ній взагалі не було одягу. На мить вона заціпеніла. Та опанувавши себе, роззирнулася навколо.

         Громовиця лежала на оберемку трави вкритому кількома шкурами тварин. Поруч, скручене жмутом, лежало безлике плаття. Дівчина завжди носила дорогий чистий одяг. Та вданому випадку вибору не було. Вона спробувала швидко вдягтися але гострий біль у плечі змусив її бути обережнішою. Вона помітила, що її рана вміло перев`язана. Питання – хто б це міг зробити? – промайнуло десь на окраїні свідомості. Головне, зараз, прикрити свій сором.  

         Плаття тхнуло димом, козами та ще невідомо чим. Громовиці здалося, що вона натягла на себе зміїну шкуру. Вдягнутою вона відчула себе більш впевненішою і захищенішою. Тому вона взялася обстежувати намет. Але крім лежанки і кількох ганчірок, нічого корисного не знайшлося. Тоді Громовиця обережно визирнула на двір.

Навколо стояли такі ж намети. Майже біля кожного горіло багаття. Багато озброєних чоловіків займалися своїми справами. Громовиця почула іржання. Неподалік, вона помітила свого коня. Треба тікати. Рішення прийшло відразу. Вона навіть не встигла як слід подумати. Швидко вилетіла з намету і помчала до коня. Впізнавши господарку, кінь задоволено заіржав. Поранення не дозволяло швидко розв`язати повіддя.

         Захопившись цією справою, вона не помітила зміни навколо. Обернувшись, вона побачила гурт чоловіків, які ще донедавна не звертали на неї увагу. Вони мовчки дивилися. Їхні очі недобре поблискували. Вуста розтягувалися у криві посмішки.

         Громовиця збентежено вклякла. Дівчину більше хвилювало не те, що її заскочили зненацька, а погляди цих чоловіків. Живучи у замку, вона майже не знала чоловічої уваги. Ті ж кавалери, які залицялися до неї, робили це вишукано, звеличуючи її, підносячи в ранг божества. Але під цими поглядами вона відчула себе голою і брудною. Вона навіть не усвідомлено прикрила груди руками.

         За мить, натовп чоловіків розкидав русявий хлопець. Той, який вдарив її біля криниці. І, очевидно, саме він привіз її сюди. Хлопець схопив Громовицю за руку і вже збирався йти. Але їм перегородили дорогу.

- Скільки ти за неї хочеш, Назаре? – просичав рудий чолов`яга, з одним перев`язаним оком.

- Не продається.

- Я дам тобі за неї десять золотих гривень, - не вгавав рудий.

- Даю двадцять! – озвався хтось з натовпу.

- Двадцять п`ять золотих і коня! – одноокий пожирав дівчину голодним поглядом.          

Громовиці не вірилося, що отак просто її оцінюють мов річ або худобу.

- Я ж вам ясно сказав, телепні! – гаркнув Назар. – Не продається!  

         Рудий вихопив меч і напав на Назара. Громовиця й оком не встигла зморгнути, як в руках Назара опинився свій меч. Ним він захищався від випадів Рудого. Іншою рукою він продовжував її тримати. Навколо них утворилося коло. Вигуками та гелготінням, одні розбійники підтримували Рудого інші Назара.

Хмара сіро-жовтої пилюки піднялася в повітря. Громовиця чхала, кашляла і кривилася від болю, оскільки Назар тримав її за поранену руку. Ще трошки і вона б втратила свідомість. Аж раптом голоси стихли. З натовпу вийшов крижастий сивобородий чоловік. За ним стояв хлопець, що разом з Назаром схопив Громовицю.

- Припиніть! – розкотистим голосом вгамував забіяк Боян. – Сховайте мечі!

Наказ виконали неохоче але без заперечень. Боян зиркав то на одного то на іншого.

- Рудий, якого дідька ти почав бійку?

Той лише сплюнув але нічого не відповів. Боян наказ усім розійтися. Рудий покинув місце сутички останнім. Глянувши на Назара лютим поглядом.

- Я ж велів тобі тримати її в наметі! – тепер Боян звернув свій гнів на Назара.

- Я не думав, що вона отямиться так швидко.

- Думати треба було тоді, коли брав її в полон! Здихайся її швидше. Інакше ці недоумки поперерізають один одному горлянки через неї!

Боян кинув на Громовицю погляд і пішов геть.

- З намету їй краще не виходити, - спокійно підсумував Гліб.

         Громовиця ледве встигала за Назаром. Він буквально закинув її в намет. Вона впала на шкури, боляче вдарившись плечем.

- Без мене ти з намету не вийдеш, - роздратовано мовив Назар. – Ти будеш тут їсти, спати, справляти нужду. Якщо вийдеш – хтось із тих покидьків тебе зґвалтує і продасть іншому. Так продовжуватиметься доти, доки ти не помреш.  

Назар вийшов але через мить повернувся. В руках він тримав кайдани. Громовиця плакала і била кулачками по плечах Назара. Але той швидко закував їй ноги.

- Мій батько тебе знайде і повісить! – вигукнула вона крізь сльози.

- Добре. Бо мені самому кортить зустрітися з ним, - насмішкувато мовив Назар, виходячи з намету. В останню мить він озирнувся. – До речі, я ще не бачив рабині за яку б давали двадцять п`ять золотих гривень і коня. 

         Почути такі слова було гірше ніж відчути на ногах важкість кайданів. У відчаї, Громовиця нестримно плакала, занурившись головою у пропахлі димом та потом шкури. Потім сльози висохла і вона довго дивилася в одну точку. «Назар схожий на Руслану, - майнула в неї думка».