Меч Правди

Розділ 31

Боян нервово ходив по намету. Перед цим він несамовито кричав і лаявся. Назар знав, що це лише перша частина. Боян готувався вихлюпнути наступний потік проклять.

- Ідіоти! Телепні! Йолопи! – волав отаман. – І я, старий дурень, знав, що від цієї дівки лише клопоти, але нічого не зробив.

- Нічого ж не сталося, - подав голос Назар.

- Не сталося! – Боян спалахнув мов вогонь, у який підлили масло. – Мого сина ледь не зжерла клята гадюка! Досі нам вдавалося не дратувати цього хитрого лиса – Ульфа! А тепер ми в нього на гачку! Він кине на нас всі свої сили, щоб знищити!

- Ти вже двадцять років грабуєш королівські каравани! – вигукнув Назар. – Рано чи пізно, він би все-одно тебе знайшов!

- Краще вже пізно!

Раптова тиша заліпила вуха. Таке буває коли розмова заходить у глухий кут.

- Ти мені винен, - промовив Назар.

- Що! – Боян впритул підскочив до нього.

- Тоді в лісі, - Назар карбував кожне слово. – Я врятував тобі життя. Допоможи мені. Як усе скінчиться, я піду геть.

Отаман знову заходив по намету. Зупинившись, він поглянув Назарові в очі.

- Що ти хочеш?

- Розішли нишпорок по всій Дулібії. Нехай заглянуть в кожне село, в кожну хату, в кожну шпарину. Як тільки його знайдуть нехай повідомлять мені. Пообіцяй нагороду в сто золотих гривень тому хто знайде його. Я заплачу.

Боян розмірковував кілька хвилин.

- Нехай буде по твоєму. Але через три місяці ти зникнеш. Щоб не сталося.

Назар кивнув.

- Як і обіцяв.

*

         Осінь остаточно скинула листя з дерев та кущів. Колись буйні, соковиті трави пожовкли. Вони хилилися до землі, ніби шукаючи в неї тепла. Проймаючий, рвучкий вітер гуляв над степами, лісами і байраками, намагаючись увірватися у найзатишніші місця. Все сильніше відчувався незворотній, невблаганний прихід зими.

         Пошуки тривали вже місяць. Та Ігор вислизав мов в`юн з усіх пасток. Іноді здавалося, що такої людини взагалі не існує. Назар та Гліб не вилазили з сідел. Але крім чуток, інколи безглуздих і не правдивих, вони нічого більше не знаходили.

Зима почалася завірюхою, яка тривала три дні. На цей час пошуки довелося припинити. Назар з кількома людьми сховався у невеликому заглиблені в підніжжі якогось пагорба. Багаття доводилося розпалювати сирим листям викопаним з під снігу. Від нього було більше диму ніж тепла.

Хуртовина вщухла, залишивши по собі кучугури яскраво білого снігу. Мороз, здавалося, сковував навіть повітря. Тепер пересуватися стало набагато гірше. Коні застрягали в заметах. Люди мерзли від холоду. Наростало невдоволення.

- Нам його не знайти, - сказав одного разу Боян, коли Назар повернувся з чергових пошуків. – Суддя – чаклун. А чаклуна може знайти лише інший чаклун.

Боян сидів у своєму окремому курені, попиваючи запашний напій із трав. Цівка диму від багаття тягнулася вгору, зникаючи в отворі, в якому виднілося зимове, зоряне небо. На зиму, отаман перевів свою ватагу на один з численних островів на Дніпрі. Табір, огороджений високими гострими колодами, з півночі, заходу та сходу прикривала скеляста гряда.

- Ти про що? – Назар тримав в онімілих руках гарячого кухля.           

В курінь увійшов Гліб. Скинув білий від снігу кожух, шапку і сів біля вогню.

- У Мертвому лісі, - Боян сьорбнув напій, - живе баба-яга. Відьма.

- Вона покаже де суддя? – запитав Назар. Він уже втратив надію і тепер хапався за останню соломинку.

- Думаю, так. Але з того лісу ще ніхто не повертався.

- Як туди дістатися?

- Від Скелі поїдеш прямо на захід. Дорога виведе тебе до Мертвого лісу. А там… - Боян розвів руками. – Звідти люди не повертаються. Немає кому розказати про дорогу до помешкання баби-яги.

- Я вирушаю завтра.

- Я їду з тобою, - промовив Гліб.

- Нікуди ти не поїдеш! – Боян сердито вилив залишки напою у вогонь. Гарячі дрова люто зашкварчали. Курінь наповнився приємним ароматом. – Це не твоя справа!

Гліб скочив на ноги. У напівтемному курені не видно було як він почервонів і стиснув кулаки.

- Тепер вже моя, батьку, - жорстко сказав Гліб і вибіг на двір.

- Що ти маєш на увазі?! – вигукнув Боян йому в спину. Потім подивився на Назара і сумно промовив. – Дружба з тобою його погубить… Та й мене теж.   

         Отаман закурив довгу люльку, про щось замислившись. Сірі кільця диму повільно піднімалися вгору.

*

         Цього разу її посадили у темницю з одним заґратованим, маленьким вікном. Сонячні промені проникали сюди зовсім не надовго. Майже перед самим заходом. По стіна текла вода. Коли ж прийшла зима, вони вкрилися кригою. Сире, холодне повітря проникало крізь одяг. Руслана намагалася поменше сидіти і щільніше кутатися у пухову ковдру, яку потай принесла Громовиця. Ульф заборонив дочці спілкуватися з ув`язненою. Та все ж іноді, Громовиці вдавалося приносити Руслані їжу або одяг.

         Час минав. Звісток від Назара не приходило. Чи зможе він виконати завдання короля? А якщо ні? Що буде з нею? Руслана торкнулася рукою гарячого лоба. Боліла голова. Тіло лихоманило. Її вб`ють. Або, ще гірше, віддадуть Змієві. Може Назар не збирається її визволяти? Правильно. Він зможе втекти так, далеко, що Ульф його ніколи не знайде. А вона помре. І всім буде добре. Нікому не доведеться ризикувати за неї життям. Але ж так хочеться жити. Побачити Гліба. Поговорити з ним. Хоча б раз.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше